СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ

«Завтра може не бути… Ніхто не знає, коли прийде твій час», — написав Денис своїй мамі за день до смерті. А за кілька днів до того надіслав їй кошти з проханням купити подарунки братам. Мріяв приїхати влітку у відпустку, щоб обійняти сина і побачити всіх своїх рідних. Але доля розпорядилася інакше…

Денис Букавін народився 12 жовтня 1992 року у Львові. Саме там промайнули його дитинство і шкільні роки. А в 2007 році родина переїхала до села Вишеньки. Він зростав надзвичайно чутливим і добрим хлопчиком, мав лідерські якості та загострене почуття справедливості. Доля ніколи не була милосердною до нього, а складні випробування не полишали Дениса із самого дитинства. З перших днів після народження він боровся за життя, довго і багато хворів. Хлопчик болюче пережив розлучення батьків. Мамі довелося взяти на себе роль годувальниці та їхати на заробітки. Коли Денису було 10 років, на його очах померла бабуся, яка його доглядала…. А згодом новий удар долі. У 14 років лікарі діагностували у нього посттравматичну епілепсію через травму голови, яку хлопчик отримав внаслідок нещасного випадку в дитинстві. Далі знову були роки лікування та боротьба за життя. Фізичні обмеження, реабілітаційні центри, консультації у найкращих спеціалістів-нейрохірургів. Але все це не давало бажаних результатів. Мама не втрачала надії, наполягала на лікуванні і благала, щоб він себе беріг. А Денис протестував, бо в силу свого характеру не міг і не хотів прийняти себе, як людину з інвалідністю. Він прагнув жити так, як всі звичайні, здорові люди…

Два роки тому мама дізналася, що Денис пішов добровольцем на фронт. Він приховав від медичної комісії свою хворобу, а мамі повідомив, що їде на війну. Це був його свідомий вибір. Він знайшов себе у військовій професії, став відмінним спеціалістом з управління всіма видами безпілотників. Служив у розвідці, побував ледь не на всіх гарячих точках фронту, врятував не одне життя побратимів. Був нагороджений орденом «За відвагу».

“Мамо, ми як одна сім’я. Я не можу піти на підвищення — як я їх залишу? Ми ж разом виживали в найстрашніші моменти…”, — казав він. А вона слухала і пишалась. Війна дуже змінила її сина, він багато чого зрозумів, переоцінив, усвідомив і навіть почав вірити в Бога. Денис став по-справжньому щирим і відкритим. Став справжнім чоловіком і воїном. Його мама з теплотою згадує: «Ці два роки були найкращими в наших стосунках. Я побачила, яку прекрасну душу має мій син».

На жаль, 8 квітня 2025 року, старший солдат Денис Вікторович Букавін, житель села Вишеньки, дешифрувальник розвідувальних матеріалів із безпілотних літальних апаратів розвідувальної роти Збройних Сил України помер. Це сталося в зоні бойових дій на території Дніпропетровської області, під час короткого відпочинку після виконання бойового завдання… Епілептичний напад вирвав його з життя раптово, без болю, без прощання… Кажуть, що легкої смерті потрібно заслужити у Бога…

Денису назавжди 32… Він щиро вірив у перемогу, любив Україну, своїх побратимів, свою сім’ю. Він був справжнім патріотом і став гордістю своєї родини. І хоч його особисте життя не склалося, у нього залишився син, який буде пишатися своїм татом.

Ми дякуємо тобі, Денисе, за мужність, силу духу, за захист, за любов до України.

Висловлюємо щирі співчуття мамі Героя, його рідним, близьким і всім, хто знав і любив цього світлого хлопця.

Золочівська громада схиляє голови в скорботі.

Вічна пам’ять. Вічна слава. Вічна вдячність.