Хвилина мовчання – то наших сердець прислухання…

Давно запитувала себе, що для мене означає хвилина мовчання? Чим вона є для інших? Хто про що думає під час ритмічного звуку метронома, якщо немає в близькому колі нікого знайомого на війні? Давно виношувала ідею поділитися своїми думками. І нещодавня «фейсбучна» історія на цю тему пришвидшила процес…
Щодня на території України йде руйнівна війна, гинуть люди, уже полишили свої домівки мільйони українців. Щодня на наших серцях додаються нові невиліковні рани, які не загояться і через десятки років. І щоранку о 9:00 ми схиляємо голови у загальнонаціональній хвилині мовчання, вшановуючи світлу пам’ять усіх громадян, які віддали життя за свободу і незалежність України: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу російських військ на українські міста і села.
А що ми взагалі знаємо про хвилину мовчання? Трохи екскурсу.
Хвилина мовчання як ритуал поваги до загиблих використовується у багатьох культурах та релігіях для вшанування пам’яті, вираження співчуття рідним та близьким. Походження хвилини мовчання встановити складно, оскільки подібні практики існують давно, однак саме трагічне ХХ століття зробило хвилину мовчання символом скорботи за мільйонами загиблих.
В Україні з початком російської агресії у 2014 році цей ритуал набув особливого значення. 16 березня 2022 року Президент Володимир Зеленський «з метою вшанування світлої пам’яті, громадянської відваги і самовідданості, сили духу, стійкості та героїчного подвигу воїнів, полеглих під час виконання бойових завдань із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, мирних громадян, які загинули унаслідок збройної агресії російської федерації проти України» підписав Указ № 143/2022 «Про загальну національну хвилину мовчання за загиблими внаслідок збройної агресії російської федерації проти України». У ньому встановлено щодня о 9:00 оголошувати хвилину мовчання в усіх засобах масової інформації, міських та обласних адміністраціях, а також у закладах освіти. Цей крок став символом єдності українців у боротьбі за свою незалежність і вшанування пам’яті загиблих захисників та мирних жителів. А також символом єдності та підтримки тим, хто проживає втрату.
Загальнонаціональна хвилина мовчання – один зі способів виказати шану загиблим і вдячність чинним військовослужбовцям, а також підтримку родинам, які втратили близьких через війну, і сім’ям безвісти зниклих і полонених. Це та єдина хвилина в добі, яка може й має стати з’єднувачем між двома реальностями – тих, хто живе війною, і тих, хто поза нею.
Для чого ж українцям єднатись у хвилини мовчання? Найперше, це усвідомлення того, що за нашими звичаями втрату близької чи рідної людини можна й потрібно розділяти з родинами, які зазнали горя. Тим більше під час війни. Спільність допомагає полегшити біль і розділити відповідальність, адже військовослужбовці гинуть не тільки за свої родини – вони ціною власних життів виборюють можливість існування цілої країни. Є родини безвісти зниклих і полонених, і це також стосується кожного. Спільність допоможе й військовослужбовцям на фронті знати, що цивільні бачать і цінують їхню щоденну надважку роботу, а також усвідомлюють, що війна – наше спільне питання, бо ми живемо в одній реальності. Утрата побратимів і посестер військовим болить не менш, ніж рідним. Ця єдність і цей загальнонаціональний спомин про людей, які загинули, і які на війні, є ключовими, і вони дають можливість кожному совісно жити далі й починати новий день.
Проте за час повномасштабної війни цей ритуал для багатьох став дещо формальним з огляду на щоденність, повторюваність, почасти нерозуміння людьми його змісту й відсутність особистої емоційної прив’язки до приводу. Це вкрай не по-людськи! Бо цей момент мовчання – про набагато більше, ніж про індивідуальну історію. Він про загальну національну гідність!!! То чому ж ми ігноруємо це, не зупиняємося, коли чуємо заклик загиблих чи тих, хто кожну мить може поповнити небесне військо, вшанувати їх ратний подвиг (а саме такий посил має звук метронома); чому біжимо, поспішаємо, байдуже продовжуємо рух далі, коли навколо стоять люди, сумно схиливши голови в жалобі за кимось знайомим чи з вдячністю перед тими, хто зараз нас захищає; чому вдаємо, що не чуємо оголошення, коли поруч під звуки монотонного рахунку секунд плаче чиясь згорьована мати чи зовсім сивий від біди батько?.. Люди, схаменіться! Іде війна. І те, що ви робите, це, насамперед, неповага, і будь-який її прояв – неприпустимий! Передусім, зараз кожен має розуміти важливість цього ритуалу, бо тут безсилі накази й розпорядження. Нам потрібно закарбувати в собі, що не можна давати цьому ритуалу стати суто формальністю! Потрібно кожному щодня привчатися до гідного, щирого й усвідомленого вшановування наших героїв: і загиблих, і полонених, і зниклих безвісти, і тих, хто ціною свого життя дає нам можливість жити. Бо саме це покаже військовослужбовцям, що суспільство досі при тямі, а боротьба у війні з росією – завдання спільне, а не проблема людей у пікселі. І сім’ї загиблих будуть бачити, що люди пам’ятають їх рідних і дякують їм щоденно.
Нещодавно із Інтернет-ресурсів я дізналася про проєкт «Хвилина Честі», який започаткувала Ірина Цибух (із позивним Чека), парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри», журналістка, менеджерка Суспільного, громадська діячка, яка за кілька днів до свого 26-річчя загинула під час ротації на Харківському напрямку 29 травня 2024 року. Проєкт присвячений темі пам’ятання, вшанування та увічнення. Він має на меті переосмислення і персоналізацію хвилини мовчання, щоб цей ритуал залишався значущим для українців і став часом для єднання та усвідомлення ціни нашої свободи, а також фіксування на цінності власного життя. Авторка пропонувала поглянути на хвилину мовчання ширше й закликала зробити цей момент більш особистим, осмисленим і глибоким. Цибух говорила про те, що кожна втрачена людина є важливою, тож пропонувала зробити хвилину пам’яті більш особистою, персоналізованою, згадуючи конкретних людей в певних організаціях та їхні досягнення, не лише загиблих, але й живих: «Але це, знаєте, навіть не хвилина мовчання, а хвилина пам’яті і вшанування… Це не має бути рутиною, що треба встати о 9 годині і помовчати. Це має мати значення, має мати сенсовість».
Цибух вважала, що пам’ять – це не просто минуле, це те, що живе в нас. Тож кожна людина, яка загинула, заслуговує на пам’ять. І пам’ять є тим, що об’єднує українське суспільство і зміцнює громадянську спільноту. Започаткована хвилина мовчання – це лише один малесенький крок до загальної системи пам’яті, в яку вірила Ірина.
Ідеї Ірини Цибух підхопила і продовжила журналістка, менеджерка проєкту Катерина Даценко. Вона пояснила, чому долучилася до проєкту, та як він сьогодні працює: «Перша лекція Іри, яку вона встигла зробити, про те, чим наповнювати хвилину мовчання за загиблими захисниками. Але основною концепцією Іри була персоналізація хвилини мовчання. Умовний заклад може вшановувати конкретно свою людину, що працювала в цьому закладі, чи улюбленого частого відвідувача, чи просто якогось відомого або невідомого військовослужбовця. Кожна громада може вшановувати щодня загиблого захисника, який конкретно цього дня загинув або народився. Загалом робити можна по-різному. Нам не треба зупинити всіх на хвилину мовчання, щоб людина просто стояла; нам треба зробити так, щоб людям потрібно було зупинятися».
Я повністю підтримую їх ідеї. Головне – кожному з нас чимось наповнити свою хвилину мовчання. Варіантів насправді безліч. Всім нам є про що подумати…Чи це буде почуття гордості й приналежності до незламного українського народу, який героїчно боронить власну державу, і як наслідок – готовність до посильної участі у справі захисту України, долучення до волонтерського руху, допомога армії; чи виявлення глибокої пошани до загиблих героїв і вшанування їх світлої пам’яті; чи повага до Збройних Сил України й усіх причетних до справи захисту нашої Вітчизни і вдячності їм; чи висловлення співчуття до людей, скалічених війною, до родичів тих, хто загинув на війні, тих, хто втратив житло або був змушений його покинути. Згадайте когось із близьких, знайомих чи просто людей, яких ви знали, і які, на жаль, загинули. Або просто помоліться. Головне – зупиніться! Навіть якщо ви кудись поспішаєте. Адже йдеться всього про одну хвилину! І тоді не треба буде одним кидатися під колеса автомобілів і зупиняти їх на хвилину мовчання; іншим – ховати очі від сорому, але все одно поспішати, бо на цей час щось заплановано; комусь думати, за що загинула їх дитина, якщо для вшанування її пам’яті в людей немає навіть хвилини; а комусь, спостерігаючи за всім цим, схилити голову і жалкувати, що навіть війна нас нічому не учить. А якщо і трапиться так, що проїде якась людина під час хвилини мовчання, то не поспішати ставити на ній «тавро» неадекватної, бо, може, в неї на те є причини: хтось захворів, комусь потрібна допомога, або ж, як у того дідуся із «фейсбучної історії», хвилина мовчання тягнеться довгі роки війни, бо внучок із першого дня на передовій…
І наостанок. Культури вшанування ми лише навчаємося, оскільки не мали досвіду життя у війні. За формування цієї культури відповідальна не тільки держава, але й влада громад. У Ніжині, як і в Вінниці чи Рівному, Острозі чи Чернівцях, о 9:00 зупиняється громадський транспорт. Водії оголошують причину зупинки й закликають ушанувати полеглих. Це спонукає зупинитись і власників приватного транспорту. У нас у селищі, як і в багатьох українських містах і селах, запровадили оголошення хвилини мовчання через систему оповіщення. Важливо, що є голосовий супровід. Тобто, людям пояснюється, що о дев’ятій ранку триває загальнонаціональна хвилина мовчання, потрібно зупинитися і встати. Якщо ви не можете встати, то можна просто схилити голову або притулити руку до серця. Свідомі громадяни виходять назовні з приміщень, щоб показати єдність із країною у вшануванні наших героїв. Процес один і той самий. Але кожен може наповнити його своїм сенсом, або ж трансформувати нашу пам’ять у певну постійну дію. Тобто, щоб не тільки подякувати в цю конкретну хвилину, а ще й перетворити це на дію. Наприклад, у крамницях щопонеділка чи щосереди певні гроші щоб ішли, можливо, на якусь із бригад чи підрозділ. Для дітей дошкільного віку та віку молодшої школи хвилина, коли вони мовчать та не рухаються – це сам собою складний досвід. Тому щовівторка можна запропонувати їм передавати по колу один одному «ледівську» свічечку пам’яті, або ж щоп’ятниці приносити маленьку листівочку-звернення до Героя. Старшим учням можна в один із днів організовувати День пам’яті про Героя і присвятити цей день комусь із загиблих односельчан чи випускнику цього закладу, військовому, який знаходиться в ЗСУ.
Так хочеться, щоб наша вдячність оберігала всіх, хто нас боронить. Щоб наша пам’ять поєднувала минуле, теперішнє й майбутнє, щоб слова «Героям усіх часів – Слава!» – були словами нашої сили й Перемоги!
Звертаюся до всіх із закликом! Шановні співвітчизники! Під час оголошення хвилини мовчання відкладіть справи, просто зупиніться, схиліть голову і подумки згадайте дорогих Вам людей – цивільних і військових – які загинули під час війни росії проти України. Подумайте в цей час, що Ви можете зробити, щоб наблизити нашу ПЕРЕМОГУ. Запам’ятайте, хвилина мовчання – це не просто час, це прояв поваги та вдячності. Це – ХВИЛИНА ЧЕСТІ для кожного з нас!!! То ж шануймо воїнів, будьмо гідними наших захисників і захисниць! Слава Україні! Слава її ГЕРОЯМ!

З пов. Ірина Калюжна