Сьогодні, 6 січня 2026 року, Петрівська громада знову стала живим коридором пам’яті, зупинивши звичний плин дня, щоб провести в останню земну дорогу свого земляка-захисника — Таранця Віталія Валерійовича.
У Петровому люди виходили з домівок, ставали вздовж дороги, схиляли голови, ставали на коліна. У кожному погляді — скорбота, у кожному серці — вдячність воїну, який заплатив найвищу ціну за нашу свободу.
Із 9 березня 2025 року Віталій вважався безвісти зниклим. Довгі місяці — від березня до листопада — рідні жили між надією і страхом. Кожен дзвінок, кожна звістка з фронту могла стати порятунком. Бо поки немає підтвердження — живе надія.
Та у грудні 2025 року ця надія обірвалася страшною звісткою: Віталій Таранець загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, захищаючи Україну, наші домівки, наших дітей і майбутнє.
Цього дня разом із родиною Воїна у скорботі вся наша громада. Керівництво Петрівської громади, побратими, друзі, знайомі й небайдужі мешканці вийшли на вулиці Петрового, щоб подумки сказати: ми пам’ятаємо, ми вдячні, ми схиляємося перед твоїм подвигом.
Траурний кортеж повільно рухався, а кожен метр цієї дороги ставав свідченням людської шани. І коли на Алеї Слави у Петровому піднявся ще один прапор, здавалося, що небо стало ближчим. Це був прапор пам’яті, прапор болю і водночас прапор незламності.
Ім’я Віталія Таранця назавжди вписане в історію Петрівщини. Воно житиме у молитвах, у спогадах, у серцях тих, хто знав його, і тих, хто просто вдячний за можливість жити.
Вічна пам’ять і вічна слава захиснику України.