13-14 вересня у Києві відбулася прем’єра вистави “Дім” Андрія Жолдака. Це перша цілісна постановка цього епатажного режисера в Україні після 15-річної паузи.

Попри звання “заслужений діяч мистецтв” і ордену, в Україні він позиціонує себе як невизнаний геній. Після того, як у 2005 році Жолдак не зміг поставити в Харківському театрі Шевченка “Ромео і Джульєту”, він емігрував до Німеччини і почав ставити вистави в Європі. З 2013 по 2022 рік він активно працював у Росії, в театрах Санкт-Петербурга.

За словами режисера, вистава “Дім” та його повернення до Києва були задумані давно. Він пояснює це так: “… коли Україна б’ється на смерть за своє майбутнє, мені важливо бути тут, і в цю лиху годину сказати своє громадянське і художнє слово, поставити виставу разом з українськими акторами у театрі, який із перших днів війни знайшов у собі сили встояти і відродитися для життя і нових сенсів. Це буде вистава про мій Дім, про наш Дім і про сім’ю, адже всі випробування можна подолати, якщо це боротьба за чесність і свободу”. Прем’єра “Дому” відбулася у Національному театрі імені Лесі Українки, який до повномасштабного вторгнення носив назву “театр російської драми”.

У перший день прем’єри у Театрі Лесі Українки панувала майже святкова атмосфера. Подивитися на нову роботу Андрія Жолдака, який свого часу здобув славу чи не найбільшого провокатора українського театру, прийшло чимало професіоналів і поціновувачів мистецтва. У фойє відчувалося збудження від очікування: глядачі, здавалося, були готові вийти за рамки традиційного театру і побачити іншу перспективу від режисера, який колись закликав до “Аль-Каїди в українській культурі”. 

Однак, буде перебільшенням сказати, що “Дім” виявився таким радикальним проявом фундаменталізму в театральному житті України. Вистава стала справжнім випробуванням, проте, скоріше, глядацького терпіння, аніж застарілих шаблонів та підходів у мистецтві, які так завзято критикує режисер.

Склалося враження, що Андрій Жолдак не просто вирішив показати полегшену версію себе, а відверто загубився в українському сьогоденні. Він продемонстрував поверхневе розуміння як контексту війни, так і запитів прогресивної частини суспільства, до якої він завжди апелював. Вистава “Дім” стала свідченням не мистецької відстороненості чи позачасовості, а втрати режисером емоційного та інтелектуального зв’язку зі своєю батьківщиною.

Вистава створена як родинна сага, що розповідає про життя кількох поколінь сім’ї: зародження кохання, народження дітей, стосунки між батьками та дітьми, пристрасть, втрати, насильство, самотність, очікування, повернення, втрату ілюзій, розчарування. Андрій Жолдак не обмежує себе в часі – вистава триває 4.5 години. Це підсвідомо створює додаткову напругу, адже під час воєнного стану залишається лише сподіватися, що дійство не буде перерване кілька разів повітряними тривогами.

Цей темпоральний вимір вистави, разом із відсилками до крихкості часу Райнера Марії Рільке, є справді цікавим і, напевно, найбільш вдалим прийомом режисера. Жолдак дозволяє умовам воєнного часу диктувати те, що саме побачать глядачі у калейдоскопі сцен із “Дому”, і з чим вони повернуться до своїх домівок: з очікуванням усього “доброго”, яке так нав’язливо пропонує Жолдак, з сум’яттям від раптовості війни, яка з “нікуди” прийшла у дім, з жорстокістю та відвертістю, які вона провокує.

На початку кожної з двох дій Андрій Жолдак вирішує пояснити свій задум глядачам. На його думку, завдання театру – пошук нової мови, і тому не варто шукати лінійності у викладі сюжету постановки. Прикро, що режисер вдається до такого пояснення, адже воно само по собі нівелює ефект несподіванки та інтелектуального пошуку, на який могли б наважитись глядачі. Так, вони майже одразу розуміють, що на них чекає спектакль, де поряд із текстом режисер вдаватиметься до невербальних методів комунікації: мови тіла, танцю, гучної музики.

Втім, зважаючи на запити сучасної глядацької аудиторії, це також звучить як попередження – нового контенту для чергового хіту у Tik-Tok тут шукати не варто. Частина публіки розуміє це не одразу і покидає залу лише в антракті.

У виставі режисер анонсує провокацію, закликає зібрати “свою” історію із запропонованих сюжетів. Але що ми бачимо у цих “уривках”? Андрій Жолдак транслює стереотипне уявлення про родинну ідилію, яку раптово зруйнувала війна. Глави саги пропонують традиційні ролі “чоловіків” та “жінок”, де першим відведена роль “воїнів”, а другим – “берегинь”. Одні йдуть на війну, інші – чекають, сумують, божеволіють, доводять себе до алкоголізму, втішають чи оплакують.

Уривок з вистави “Дім” Андрія Жолдака

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки / Facebook

Ба більше – саме уявлення про війну подекуди нагадує запозичення з радянських фільмів про “велику вітчизняну”, де війна вривається в життя “звичайних людей” і так само раптово закінчується. Чоловіки рутинно йдуть на війну і так само повертаються з неї (чи ні), жінки вчиняють перелюб, вагітніють в надії на те, що “все буде добре”.

І саме тут простежується чи не найбільша відірваність від справжнього життя у місті, яке Андрій Жолдак називає своїм домом. Навіть якщо для багатьох українців війна і справді настала зненацька, то четвертий рік повномасштабного вторгнення не залишив місця на інфантилізм, який ознаменував перші місяці, насичений обіцянками “двох-трьох тижнів” та швидкого контрнаступу. Одинадцятий рік російської агресії розвінчує усталені уявлення про конвенційну війну, про емоції і переживання людей, що перебувають у ній.

Андрій Жолдак життєствердно заявляє, що ми маємо не намагатись відтворити втрачене, а спробувати створити нове, те, чого ніколи не було. І тут йому складно заперечити. Питання у тому, що нового ми можемо створити, ретельно оминаючи не лише відповіді, але й самого питання “чому війна прийшла у наш дім?”, як це робить Жолдак. Чи достатньо самого “перестати стріляти”, щоби попередити нас від наступних воєн? Чи ми зможемо колись ще повернутися до уявлення про майбутнє, в якому “все буде добре”? І головне – чи ми захочемо жити у такому світі?