ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

Два роки тому, 12 грудня 2022 року, у жорстокій війні за волю і незалежність України віддав своє життя –солдат Андрій СТЕПАНЕНКО.

Андрій народився 07 січня 1977 року у селі Велика Яромирка Городоцького району (на той час батьки тимчасово там проживали). Андрій був другою, дуже бажаною, дитиною у сім’ї, адже після народження старшої дочки Людмили батько Анатолій Костянтинович та мама Яніна Семенівна мріяли про народження сина.

У 1979 році сім’я повернулась знову у Красилів, де згодом Андрій пішов у перший клас Красилівської ЗОШ № 3.

«У дитинстві, – розповідає мама, – був веселою, рухливою, непосидючою дитиною. Як і всі хлопчаки, любив ганяти футбол, кататися на велосипеді, полюбляв з батьком, а згодом з друзями, ходити на риболовлю. Гідро, Млини, урочище Яр – вивчив кожну заглибинку, кожну ямку. І навіть дорослим, приїжджаючи у відпустку, знаходив час, щоб піти порибалити, причому рибу завжди випускав назад у ставок, ходив лише заради задоволення. Взагалі Андрій був дуже жалісливою та добрячою дитиною. Пригадую випадок, коли у нас декілька каченят втопилося, а ще кілька ледве дихали, Андрій носив їх на грудях, за пазухою, дмухав на них, вигрівав, і йому таки вдалося їх врятувати, вони вижили. Якщо знаходив підкинутих собаченят чи кошенят, то завжди приносив їх додому нагодувати й обігріти».

У 1987 році батьки закінчили будівництво нового будинку на Морозівці, переїхали туди і Андрій з 4-го класу перейшов навчатися у Красилівську ЗОШ № 4. Навчатись Андрій не дуже любив, бо не міг довго сидіти на одному місці, але вчителі його любили за добродушність і слухняність. Він був душею компанії зі своїми жартами та щирою усмішкою серед друзів, з якими робили вилазки в ліс, в Яр, на велосипедах наввипередки об’їздили мало не пів району.

Зі спогадів старшої сестри Людмили: «Мене, хоч я і старша сестра, саме Андрій навчив їздити на велосипеді. Не раз приходив додому подряпаний, з побитими колінами, бо з хлопцями обстежували якусь нову місцину, якісь чагарники або закинуті будівництва. Страху не мав зовсім. Коли батьки сварили за безпечність, завжди казав:

«Зі мною нічого не станеться, я народився «в сорочці», маючи на увазі, спогади мами про те, як він народився. Це було дуже стрімко, акушерка ледве встигла зловити його при народженні, та ще й народився у таке велике релігійне свято».

Закінчивши школу, у 1992 році вступив до Красилівського професійно-технічного училища (нині – ДПТНЗ «Красилівський професійний ліцей»), здобувши професію токаря-револьверника. Деякий час працював за спеціальністю на агрегатному заводі.
У 1995-1996 роках – був призваний на строкову службу, служив у місті Харкові у внутрішніх військах. Зі спогадів мами: «Коли я поїхала до нього на присягу і він вийшов, я не впізнала сина. Він у військовій формі так якось одразу подорослішав та помужнів». Після армії хлопець знову пішов працювати на ДП «Красилівський агрегатний завод».

У кінці 90-х, початку 2000-х років, коли багато хто змушений був їздити на заробітки за кордон, Андрію теж не раз пропонували виїхати, але він завжди відмовлявся. Не тому, що боявся чужини чи важкої роботи – дуже любив Україну, не уявляв життя за її межами. Навіть ненадовго. Людмилі та Наталії, сестрам, запам’яталися його слова: «Знаєте скільки прекрасних куточків є у нас в Україні? Щоб їх всі побачити – життя не вистачить. Куди там якимось закордонам».

Згодом життєва дорога завела Андрія у Київ, де тривалий час він проживав, працюючи у різних фірмах та на будівництві.

Мама, Яніна Семенівна, пригадує: «Андрій був глибоко віруючою людиною. Живучи у Києві, увесь свій вільний час присвячував відвідуванням храмів та монастирів. Коли я приїжджала до нього в гості, водив мене то до одного храму, то до іншого. Останні 6 років брав участь у Хресній ході з Красилова до Почаєва, який щороку відбувається на свято Успіння Пресвятої Богородиці».

Зі спогадів старшої сестри Людмили: «Андрій для нас був великою підтримкою і опорою в житті. Він жив нами, нашими сім’ями. Незважаючи на те що своїх діток Андрій не мав, дітей він обожнював. Коли народилася молодша сестричка, дуже просив батьків, щоб назвали Наталією, хоч ними було вибране інше ім’я, опікувався молодшою сестричкою, завжди захищав. Згодом, коли у нас, сестер, народилися діти, був дуже щасливим: обожнював своїх племінників, особливо наймолодшу – Уляну, яка була його похресницею. У своєму телефоні він зберігав безліч фотографій та відео з нею. Приїжджаючи у відпустку з Києва, завжди привозив племінникам різноманітні подарунки та солодощі. Перші мобільні телефони, планшети, різні розвиваючі ігри, велосипеди – все це їм привозив Андрій. Він дуже любив щось дарувати, робив це від душі, ніколи не прагнув до матеріального збагачення, йому приємніше було віддавати, аніж брати. Андрій був дуже добрим та чуйним. А ще веселим та життєрадісним, завжди підіймав настрій рідним та друзям. Мав багато планів на життя, нам всім його так не вистачає».
У листопаді 2004 року, коли почалася Помаранчева революція, Андрій не міг сидіти вдома і спокійно спостерігати за подіями в Україні. Він з командою молодих та активних працівників фірми в Києві, де тоді працював, приєдналися до мітингувальників і майже 3 тижні стояли на Майдані, протестуючи проти фальсифікації виборів та захищаючи демократичний вибір народу України.
У той день, коли росіяни почали повномасштабну війну, якраз був вдома у відпустці, одразу вирішив йти боронити державу і вже вранці 24 лютого був у військкоматі. Мама дуже просила: «Сину, може, зачекай, побачимо, що буде далі, може тебе викличуть, тоді підеш». Андрій відповів, як і всі хлопці, які з початку повномасштабного вторгнення першими пішли у військкомат: «Мамо, хто піде? Чого чекати? Я не буду ховатися вдома, бо не хочу, щоб вони прийшли сюди». У військкоматі сказали чекати, бути на зв’язку.
Але Андрій не чекав просто склавши руки. У перші дні війни у Центральній бібліотеці (нині Центральна бібліотека імені Володимира Булаєнка) міста Красилова працював волонтерський штаб, куди місцеві жителі звозили продукти харчування, засоби гігієни, одяг, білизну, які потім передавалися або на фронт захисникам, або жителям постраждалих територій. Андрій активно включився допомагати: переносити, збирати, сортувати, пакувати, передавати. І кілька днів, поки чекав дзвінка з військкомату, був тут, у бібліотеці, активно допомагаючи працівникам.
2 березня, вранці, Андрію подзвонили з військкомату, сказали, щоб з’явився. Прибувши за місцем виклику, у поспіху та хвилюванні він забув свій військовий квиток. Працівники військкомату машиною завезли його додому за квитком, потім була бесіда. Коли Андрій підтвердив свою згоду, йому сказали збиратися. Мама та сестри поспіхом почали збирати все необхідне в дорогу, прощалися, обіймалися, але ніхто в ту мить не думав, що бачаться востаннє, що більше ніколи не обіймуть, не почують ласкавого слова, не побачать щирої усмішки. О 16:00 того ж дня він був відправлений на Схід.
Всі десять місяців, поки був на фронті, перебував у самісінькому пеклі – там, де велися особливо запеклі бої – спочатку Волноваха, потім Вугледар, далі – Бахмут. Воював у складі 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха на посаді стрільця-санітара, солдата мотопіхотного батальйону.
4 березня Андрій з побратимами прибули на Схід, а вже 8 березня попали під жорстоке бомбардування, їхні бліндажі були повністю зруйновані, всі речі, які хлопці брали з дому, були знищені, багато хлопців тоді загинуло та безвісти зникли. Про деяких навіть зараз немає ніякої звістки. Андрію вдалося вижити…Він отримав тоді легку контузію, на яку не звернув уваги, але після неї почала часто боліти голова.
На жаль, за 10 місяців, поки перебував на фронті, Андрій жодного разу не був у відпустці. Казав: «Так хочеться додому, хоча б на кілька годин, всіх вас побачити, обійняти. Обіцяють відпустку, може скоро дадуть…» Але не судилося…
2 березня, коли Андрій вирушив на фронт, став днем, який назавжди закарбувався у пам’яті рідних та близьких – це був останній день, коли рідні бачили Андрія, обіймали і прощалися.

Телефонуючи додому рідним, дуже мало розповідав про себе, більше розпитував про рідних, про всіх і кожного, ніколи не жалівся, не розповідав, як там важко. «Все добре. У нас все є. Трохи пострілюють, але ж це війна», – такими були його слова. Старався телефонувати часто, але, коли йшов на позиції, завжди попереджав рідних : «Не хвилюйтесь, може кілька днів не бути зв’язку». Щоденні мамині щирі молитви та усвідомлення того, що його чекають вдома, допомагали переносити труднощі. Перебуваючи у зоні бойових дій, Андрій дуже хотів придбати автомобіль для бригади та побратимів. Казав, що там, на передку, без нього дуже важко. Це мобільність, це швидкість, це збережені життя. Тоді ще не було стільки волонтерів, які б допомогли у зборі коштів, тож Андрій збирав свої власні, зароблені на фронті. Звичайно, їх не вистачало, тож придбав авто, яке потребувало значного ремонту. Сестри допомогли через друзів знайти працівників, які його там, поблизу Дніпра, відремонтують і відправлять в бригаду. І ось, поки автомобіль ремонтувався, Андрій загинув. Мама вирішила передати авто хлопцям, що служили разом з сином, за що захисники були їй дуже вдячні, передали відео з передової, де вони стоять на фоні автомобіля, придбаного за кошти побратима та його сім’ї, дякують батькам за сина – Героя! На жаль, вже багатьох хлопців, які на відео, теж немає в живих.

6 грудня 2022 року, виконуючи завдання на позиціях неподалік міста Бахмута, Андрій відчув себе дуже погано. Хлопці там, на передовій, не мають звички скаржитися, тому нікому не повідомив, лише зателефонував мамі, сказав, що дуже сильно болить голова, мабуть, дає про себе знати попередня контузія. Але зв’язок був дуже поганий, тож розмова тривала недовго. А на ранок йому стало гірше і його все ж таки відправили до шпиталю. Спочатку в міську лікарню Дружківки Донецької області, звідки 8 грудня був ще один дзвінок – останній. Говорив погано, сказав лише, що підлікують і він повернеться в зону бойових дій. Але що з ним, від чого підлікують, мама так і не зрозуміла.

А 9 грудня ввечері з телефону Андрія мамі подзвонив невідомий і повідомив, що телефон знайшли на території лікарні, але не знають чий він. Передав слухавку медсестрі, яка, дізнавшись чий телефон, пояснила, що Андрій втратив свідомість, (тоді, мабуть, і загубився телефон), і його терміново відправили в Дніпро, але в яку лікарню вона не знає. Мама та сестри почали обдзвонювати всі лікарні та шпиталі Дніпра. Дзвонили два дні, вишукуючи в інтернеті телефони Дніпровських лікарень.

12 грудня мамі все-таки вдалося знайти сина, Андрій перебував у клініці ім. Мєчникова в реанімаційному відділені, але було вже запізно… Лікар повідомив: «Такий хворий був, але не приходячи до свідомості, сьогодні зранку помер». Жінку навіть не запитали, чи є хтось біля неї, як вона себе почуває, просто видали інформацію… Гірка, болісна звістка обпекла серце матері до краю. Невимовне горе впало на материнські плечі, у серці назавжди оселилась туга і печаль та ще біль, нестерпний біль до кінця життя.

Сьогодні секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ, керуючий справами виконавчого комітету міської ради Тетяна РОМАНЮК вшанували подвиг нашого Захисника, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови в хвилині мовчання.

Андрій СТЕПАНЕНКО назавжди залишиться в серці кожного з нас як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.
Вічна шана Герою! Вічна Слава!