ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

09 січня 2024 року, захищаючи свободу, незалежність України та кожного з нас, загинув житель міста Красилова – головний сержант Віктор КРИВИНЧУК.

Сьогодні, в річницю загибелі нашого земляка, міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович вшанували подвиг Віктора КРИВИНЧУКА, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови в хвилині мовчання.

У мальовничому селі Велика Клітна, що на Красилівщині (нині село Велика Клітна у Заслучненській сільській громаді Хмельницького району Хмельницької області) 1 липня 1978 року народився хлопчик зі щирою душею та добрим серцем.

З однорічного віку мама виховувала хлопчика сама. З трирічного віку вихованням хлопчика займались дідусь Петро та бабуся Ліда, оскільки мама поїхала у Дніпропетровську область працювати.

Дідусь та бабуся виховували онука справжнім чоловіком, навчали усьому по господарству, а найголовніше – бути доброю та щирою людиною.

Віктор навчався у Кошелівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів (нині – Кошелівський ліцей імені Володимира Федоровича Ковальчука). Навчався як і більшість хлопчаків, не був відмінником. Після школи завжди біг на ферму, де працювали дідусь та бабуся. Допомагав рідним поратись із худобою, особливо любив бути біля коней.

Найбільшим захопленням хлопця була риболовля. Віктор, маючи вільну хвилину, завжди біг зі спорядженням на річку Случ або місцевий ставок.

Після закінчення 9-ти класів школи вступив до професійно-технічного училища № 39 смт Чорний Острів (нині Чорноострівський професійний аграрний ліцей).

Здобувши професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, влаштувався у сільськогосподарський кооператив «Промінь», що знаходився в селі Мала Клітна, де пропрацював декілька місяців.

З 1996 по 1998 роки проходив строкову службу в повітряно-десантній бригаді Української Армії у місті Білгороді-Дністровському Одеської області.

Ще в юні роки, до служби в армії, хлопець познайомився із дівчиною Оленою, яка приїжджала у село.
_«Я часто приїжджала у Велику Клітну до бабусі. Наші мами були однокласницями, так ми і познайомились», – розповідає дружина Олена Григорівна._

Молоді люди спочатку просто спілкувалися, згодом почалися таємні зустрічі. Дівчина вірно чекала хлопця зі служби. Віктор, повернувшись весною з армії, запропонував Олені зареєструвати їхні відносини. Згодом новостворена сім’я переїхала у місто Красилів, де облаштовували свій сімейний куточок.

Переїхавши у місто, Віктор відразу розпочав пошуки роботи. У 2002 році влаштувався на ДП ПрАТ «ОБОЛОНЬ» «КРАСИЛІВСЬКЕ», де від початку і до призиву працював вантажником.

Олена Григорівна пригадує: _«Віктор був дуже добрим, щирим, безвідмовним та поступливим. Завжди усім допомагав, ніколи нікому не відмовив. Чоловік був працьовитим, завжди після роботи не сиділось йому, завжди знаходив «халтури». Я йому щоразу казала: «Побудь вдома, відпочинь» але ж ні, йому завжди кортіло щось робити. Навіть у свята рвався до роботи, то я його сварила «Сьогодні ж велике свято, ти що..», тоді він швидко збирався на своє улюблене заняття – риболовлю. Через його доброту та безвідмовність я теж його сварила, адже не можна таким завжди бути. У наш час люди цим користуються та не завжди відповідають тим самим»_.

Віктор КРИВИНЧУК і гадки не мав, що навики строкової служби в Українській Армії йому знадобляться. Навіть не думав, що доведеться обороняти рідну країну від ненависного ворога. З початком повномасштабного вторгнення 25 лютого 2022 року прийшло сповіщення про виклик до військкомату: повістку залишили сусідам з проханням передати Віктору. Але того ж 25 лютого чоловік добровільно пішов до Красилівського районного військового комісаріату та виявив бажання стати на захист рідної землі.

26 лютого 2022 року Віктора разом із іншими добровольцями відправили у селище Ярмолинці, де відбувалося розподілення за військовими спеціальностями. Віктор попередньо служив у повітряно-десантних військах, на той момент саме з такими навиками добровольців не брали, а відправляли назад за місцем проживання. Повернувшись у місто Красилів, військовий протягом 2-х місяців проходив службу в резерві Сил ТРО (територіальної оборони).

Згодом Віктора Олександровича відправили у місто Рівне, де майже місяць він був на військових навчаннях. Тут же захисника було призначено у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду (128 ОГШБр, в/ч А1556, пп В4673), де військовий служив старшиною, був головним сержантом стрілецького взводу.

Після військових навчань Віктора відпустили додому на 10 днів, а тоді бригаду відправили в одну із пекельних точок – Херсонський напрямок.

У жовтні 2022 року в ході контрнаступу ЗСУ у ворога почалася паніка. Росіяни здавались в полон та тікали з української землі. Герой разом із побратимами 128 ОГШБр брав участь у визволенні Херсона та Херсонської області.

Втрати були великі, за весь час виконання бойового завдання до бригади лише додавали особовий склад. Потім до бригади додали людей з резерву і через деякий час відправили на виконання нового бойового завдання в інший населений пункт. На одному із боїв захисник попав під обстріл, загинуло багато побратимів, усі, хто вижив, отримали контузію, але запеклий бій продовжили. Згодом бригаду вивели і через тиждень відправили на гарячий напрямок – Донецький, а саме: Соледар, де на той час противник вів наступальні дії. Героїв-захисників намагалися оточити, вони виходили з кільця останніми, прикриваючи відхід інших підрозділів.

Віктор мав багато друзів серед побратимів, які завжди тримались один за одного та ніколи не відступали, якщо комусь потрібна була допомога чи загрожувала небезпека. Усі побратими (в тому числі і Віктор) були безмежно вдячні своєму командиру з позивним «Тарантіно» (_Віктор Петрович Онисько – український режисер монтажу, військовослужбовець, молодший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Загинув 30 грудня 2022 біля м. Соледар, Донецька область_), який ніколи не залишав роти, перш ніж йти у наступ розвідував обстановку. Але в одному із боїв бригада знову сильно постраждала, знову загиблі (в тому числі і ротний). Після великих втрат бригада ставала все меншою та меншою. Змінювались командири та місця дислокацій. Бригаду було направлено в черговий пекельний напрямок – Бахмут.

У січні 2023 року задля доукомплектування та бойового злагодження, бригаду було виведено з передової фронту на тижневу ротацію для поповнення особового складу з резерву. 128 бригаду постійно відправляли в пекельні місця на смертельні бої за Волю. Після пройденої ротації бригаду відправили на Запорізький напрямок. І, як завжди, захисники знаходилась на «нулі» без жодної можливості на телефонні розмови та побачення.

У ході літнього наступу в період з 7 по 19 червня 2023 року силами бригади були звільнені села Лобкове та П’ятихатки. Під час звільнень населених пунктів – знову важка контузія, після якої захисник потрапив у шпиталь Кропивницького.

Потребувалось додаткове обстеженнята лікування, тому Віктора відпустили на місяць у рідний Красилів. Великою підтримкою у процесі реабілітації стала дружина Олена. Вона завжди знаходилася поруч, допомагала, наставляла. Вдома Віктора не полишали думки про своїх побратимів, він хвилювався за кожного з них. Хотів якнайшвидше повернутися на поле бою, телефонував до них та за кожного розпитував.

«_Ми мало спілкувалися, адже Віктора завжди відправляли у такі місця, де не було зв’язку. Уже пізніше, як був у Запоріжжі, і у них був «Starlink», то спілкувалися частіше. На «нулі» вони з хлопцями змінювалися через кожні 3 дні, а коли був на «відпочинку», могли говорити частіше. Траплялося, що на 40 днів заступали, тоді взагалі не спілкувались. Ніколи ні на що не скаржився, постійно казав, що у нього все добре, всього вистачає, нічого не болить. Чоловік не любив щось розповідати, ніколи нічого від нього не довідаєшся. Я більше телефонувала до дружин побратимів та від них дізнавалась, де чоловік та що з ним», – розповідає дружина. – За місяць до загибелі чоловік завжди мені ввижався, ніби йде по вулиці, гукає, стоїть у дверях – це дуже мене лякало, але особливого значення цьому я не приділяла, адже він повинен був повернутись додому та бути списаним. Документи на його списання майже були готові. Але замість того, щоб повернутись самому, його привезли. Напевно це сталось через його доброту та м’який характер_.
_Напередодні загибелі, а саме за 2 дні до того, як мав приїхати, Віктор був у хаті, де вони дислокувались та з якої їхали на «нуль». Він сказав до хлопців: «Я ще на цих 2 дні поїду на «нуль», мені потрібно поприбирати місце в окопі та попрощатися із хлопцями». Але навіть до позиції не доїхали, уже не він прощався з хлопцями, а вони приїхали в Красилів прощатися із ним_.
_Коли мали змінити хлопців на «нулі», Віктор разом із іншими побратимами сів у машину, не доїжджаючи до позиції, у них влучив дрон окупантів. На щастя, побратими залишилися живі, але найбільше постраждав саме той бік машини, де сидів Віктор. Врятувати Героя не вдалося. Жорстока війна забирає найкращих. Про загибель мені сказали представники з військкомату, які прийшли додому_.
_Не розумію, чому Віктору так кортіло їхати на «нуль», щоб попрощатися. Але, можливо, він хотів побачити свого друга, з яким один одного змінювали на позиції, – Юрія Онищука (на жаль, і він загинув 25 травня 2024 року від рук окупанта). На похороні Віктора Юрій розповідав мені: «Ми з Віктором зустрілися, коли виїжджали з позиції, він ще сказав: «Тут мені буде все», і пройшло хвилин 15»_.
_Дивувало і те, що при телефонних розмовах я йому говорила, що як приїде, то потрібно багато чого зробити, а у відповідь: «Тобі потрібно, то роби. Мені не потрібно». Хоча раніше він робив усе та рвався до роботи, був трудолюбивим, а це ніби відчував, що не повернеться…
Я досі підтримую спілкування з його побратимами, і нині я бачу ту правду, про яку чоловік мовчав. Хлопці дуже сумують за Віктором, кажуть, що такої людини як він немає, був хорошим товаришем. А коли я прийшла після загибелі на «Оболонь», щоб забрати документи, то дехто із хлопці навіть плакав. Віктор був дуже доброю людиною. Він багато кого врятував, але його ніхто не зміг. Відчуття було, що це спеціально його вбили, ніби знали, що він їде додому. За період служби у чоловіка не було ніяких нагород, лише за місяць до смерті отримав посвідчення учасника бойових дій, та коли з частини передали речі, у сумці була ще подяка»_.

9 січня 2024 року поблизу населеного пункту Новоандріївка Запорізької області Віктор КРИВИНЧУК з позивним «Кум» – загинув.

Вічна слава і шана Герою!