ЗАВОД НАДІЇ. ПРОЄКТ, ЯКИЙ РЯТУЄ ДОТАЦІЙНУ ГРОМАДУ

Голова Обертинської територіальної громади Івано-Франківської області Віктор Хамут розповів, як новозбудований завод сухих будівельних сумішей запалив надію на розвиток і добробут.
Автор: Дмитро Синяк

5 листопада у селі з промовистою назвою Хотимир Обертинської територіальної громади Івано-Франківської області урочисто відкрили завод сухих будівельних сумішей Rigips, власником якого є міжнародна група компаній з понад 350-річною історією «Сен-Гобен» (фр. Saint-Gobain). Група, головний офіс якої знаходиться у Парижі, представлена у 76 країнах світу й налічує близько 166 тис. співробітників. Сума інвестицій, вкладених Saint-Gobain у Хотимирський завод, склала близько 11 млн євро. Голова Обертинської громади Віктор Хамут розповів «Децентралізації», чому ці інвестиції прийшли саме до його громади, і як підприємство, де працюють понад 50 місцевих жителів, дозволило всій громаді з оптимізмом дивитися у майбутнє.

Завод, що принесе громаді мільйони

Прихід великих інвестицій до невеличкого прикарпатського селища – це результат плідної праці, чи просто везіння?

– Однозначно сказати, мабуть, не можна, бо ідея побудови заводу з’явилася ще десь у 2008-му. Тоді одразу ж кілька великих міжнародних інвесторів шукали земельні ділянки для цього. Спочатку у «Сен-Гобен» була ідея збудувати одразу два заводи – один у Білорусі, інший в Україні, та коли почалося повномасштабне вторгнення, Білорусь виключили з інвестиційних планів. Згодом інвестори схилялися до відкриття свого виробництва на базі колишнього цукрового заводу у Городенці, але їм там врешті-решт відмовили, сказавши, що відновлюватимуть завод. У лютому 2021 року «Сен-Гобен» відкрила офіс у тодішньому райцентрі – Тлумачі, зосередившись на трьох громадах колишнього Тлумацького району: Обертинській, Олешанській і Тлумацькій. Головними складовими для заводу мали бути кам’яний кар’єр і залізнична колія неподалік, але особливість ситуації полягала у тому, що і те, і друге фактично було на стику трьох громад, тож завод теоретично можна було будувати у кожній з них.

Чому ж обрали саме вашу громаду?

– Це краще в інвестора запитайте, бо кожен з голів цих трьох громад сказав, що дає зелене світло проєкту. Але я, можливо, був переконливіший. Для мене особисто дати зелене світло означає виконувати будь-який запит інвестора якнайшвидше. Тому ми намагалися максимально зменшити для нього всі бюрократичні процедури, а також взяли із заводу мінімальну орендну плату – 3% від нормативної вартості землі, хоча могли взяти й 12%. Але я вважаю, що доки виробництво не запрацює на повну потужність, так робити не можна. Треба дати можливість бізнесу стати на ноги. Коли до нас приїхали близько 150 будівельників заводу та інші спеціалісти, ми розселили їх по хатах у наших селах. Також ми ніколи не виставляли інвестору рахунків за світло, використане гостями у наших комунальних установах, за воду, за проживання у нашому готелі й таке інше. Я думаю, ці кроки наші гості теж оцінили. Загалом нам доводилося дуже багато у чому допомагати інвестору, який будував надзвичайно швидко: у вересні минулого року тільки заклали перший камінь нового заводу і от, бачите, зараз ми вже відкрили повноцінно працююче виробництво.

Як мешканці реагували на відкриття заводу? Адже у громадах не завжди раді, власне, виробництвам. Так чи інакше, вони не роблять кращими ані екологію, ані місцеві дороги.

– Ми ще у 2021 році проводили щодо цього громадські слухання, і там, звісно, висловлювалися різні думки. Але найцікавіше, що ті, хто найбільше виступав проти будівництва заводу, тепер там працюють. Адже заробітна платня на заводі – 20-30 тисяч грн на місяць. Це багато для наших сільських жителів, тим більше для жінок, яких на заводі працює багато. До речі, 20-30 тисяч грн там отримує некваліфікована робоча сила, а фахівці мають у 2-3 рази більше.

Яку роль відкриття заводу відіграє у загальній економічній стратегії розвитку громади? На які ключові результати ви очікуєте в коротко- та довгостроковій перспективі?

– Ми маємо отримувати ПДФО, податок на нерухоме майно та рентну платню за користування надрами. Загалом це щонайменше 200 тис. грн на місяць, або 2,4 млн грн на рік. Великі гроші для дотаційної громади. Зараз на заводі, де все автоматизовано, працюють понад 50 наших працівників, але я сподіваюся, у майбутньому буде більше. Поки що завод виготовлятиме сухі суміші, але є перспектива відкрити на його базі й велике виробництво гіпсокартону. Щоправда, на це треба буде ще 70-80 млн євро, тож інвестор поки що не поспішає. Але ми дуже розраховуємо на це.

Чи передбачено у майбутньому співпрацю з новим заводом у вигляді соціальних проєктів або внеску в інфраструктуру громади? Які соціальні чи економічні вигоди від діяльності заводу може отримати громада?

– Ми, ніде правди діти, деколи звертаємося до місцевих підприємців, коли потрібна якась матеріальна допомога у медичній, освітній чи культурній сферах. Але ми робимо це не від доброго життя, і я, зізнаюсь, є противником такої співпраці. Давайте говорити чесно: схема так званих соціальних договорів виникла у 1990-ті, і полягала вона у тому, що місцева влада закриває очі на суттєву недоплату компаніями місцевих податків, а ті взамін виділяють певні кошти на «спонсорські проєкти». Це неправильно. Все, що зобов’язаний зробити підприємець, це сплатити всі податки, інше не має його турбувати. Він не повинен ставати жертвою поборів «на фарбу для школи» чи «на вікна для лікарні». Це не його справи. Мені не потрібні ані фарба, ані гроші у конвертах. Мені потрібні податки!

Легше дихати

Чи вдалося включити завод до переліку критично важливих підприємств? Чи не мобілізують ТЦК його працівників?

– Деколи й мобілізують, але керівники підприємства весь час просять їх не робити цього. Також вони весь час звертаються до обласної влади з проханням внести завод до переліку, як ви сказали, критично важливих. Для нашої громади це не просто критично важливе підприємство, це вся наша надія. Звісно, ми розуміємо, що з мобілізацією це складний момент. Ми знаємо, що на фронті не вистачає людей, знаємо, що коли до нас добереться москаль, у нас тут не те що заводів, у нас нічого не буде. Але реальність також є такою, що без чоловічих рук наш завод працювати не зможе, бо там багато тяжкої фізичної праці, яка жінці не під силу.

Як відкриття заводу пов’язане з іншими економічними ініціативами у громаді? Чи є ще проєкти, які ви плануєте реалізувати для зміцнення економіки громади?

– Ну, якщо чесно, то поки що проєкт один: поглиблювати співпрацю з групою «Сен-Гобен». Якщо ця група побудує у нас завод із виробництва гіпсокартону, про який я сказав, ми заживемо зовсім не так, як зараз. Також ми плануємо краще співпрацювати з виробниками сільськогосподарських товарів. Але тут проблема у тому, що вільної землі у нас майже немає, а всім великим гравцям треба «хоча би 200-300 гектарів». Є, звісно, розпайовані землі, що не обробляються, але вони заросли чагарником та лісом, який сільгоспвиробники корчувати не будуть. Та й землі це не чорноземні, так що охочих до них небагато.

Які заходи або ініціативи громада планує впроваджувати, щоб залучати додаткові інвестиції в майбутньому?

– Поки що ми, власне, намагаємося навести лад із землею, виставляємо на аукціон останні вільні ділянки. І маємо надію, що коли аукціон починається з ціни 2 тис. грн за 1 га, а закінчується ціною 15-16 тис. грн за 1 га, причому платять ці гроші відомі потужні компанії, ми все робимо правильно. Тож, хтозна, може, у нас незабаром з’являться сільськогосподарські виробництва. Також ми маємо поклади каменю та вапняку, і в одному нашому селі відома німецька компанія Knauf почала розробку кар’єру. Однак рік тому НАЗК (Національне агентство з питань запобігання корупції. – Авт.) внесло її до переліку міжнародних спонсорів війни через роботу у росії. Тоді Knauf зупинила всі початі справи.

Куди ви плануєте спрямувати додаткові надходження від нового заводу? На які конкретні проекти чи сфери?

– 2,5 млн грн на рік не так багато, враховуючи той факт, що у минулому році ми отримували понад 23 млн грн базової дотації з державного бюджету, а цьогоріч цю суму уряд обрізав до 13 млн грн. І ніхто не запитав мене, де я візьму ці додаткові 10 млн грн. Між тим, ця сума еквівалентна тримісячному фонду заробітної плати для наших бюджетних установ. Тобто ми прийняли цьогорічний бюджет з цим недофінансуванням і вже потім думали, звідки взяти гроші. Так що відкриття заводу у цьому сенсі стало для нас порятунком. Разом із цим, додаткові надходження від заводу, хоч і дозволять нам, так би мовити, легше дихати, особливо заможними вони нас не зроблять. Просто завдяки ним десь коло школи з’явиться спортивний майданчик, десь ми утеплимо фасад. А коли складатимемо бюджет на наступний рік, ми вже будемо знати, що у нас є гарантована сума податкових надходжень від заводу. До цього часу у нас так ніколи не було. Адже більшість нашого бізнесу – ФОПи, а в них що не рік, все по-різному. До того ж, під час війни багато підприємств почали закриватися, держава почала встановлювати податкові пільги тощо. Також держава забрала ц територіальних громад ПДФО від силових структур.

Непрості питання

Звідки взялася діра у бюджеті у 23 млн грн? Чи не малокомплектні школи з’їдають всі ваші кошти?

– Так і є. Наш бюджет на цей рік сягає 73 млн грн, з них 36 млн грн – власні надходження, 13 млн грн – базова дотація, 23,5 млн грн – освітня субвенція, 1,5 млн грн – інші дотації. І більшість власних надходжень іде на освітню сферу. Садочки коштують нам 7,5 млн грн на рік; дві гімназії і два ліцеї – 15,9 млн грн, один позашкільний заклад – 2,6 млн грн, співфінансування освітніх закладів – 0,5 млн грн. Разом – близько 26,5 млн грн. Як бачите, 3 млн власних коштів ми маємо до державної освітньої субвенції додавати. Мені усі кажуть: закрий, принаймні, одну гімназію, бо там у деяких класах по 6-8 учнів. Я і сам як колишній вчитель розумію, що це потрібно робити, бо якість освіти у таких маленьких класах зазвичай є дуже низькою. Але на практиці все не так просто. От, наприклад, маємо приміщення гімназії, розраховане на 250 учнів. Якщо закрити гімназію, за рік у її вікнах гулятиме вітер, її розграбують та сплюндрують. Тож треба насамперед знайти нового власника для цього приміщення, але воно, на жаль, нікому на разі не потрібне. Інший момент: у деяких селах школи є останніми вогниками життя. Закриєш їх – і життя зупиниться, й невдовзі треба буде викреслювати ці села з карти. Що, ви думаєте, робитимуть вчителі, якщо ми їх скоротимо? Вони поїдуть за кордон, куди і так вже виїхала третина нашої громади. Якщо до повномасштабного вторгнення у нас було близько 9 тис. жителів, то тепер добре, якби набралося 6 тис.

Але ж школа село від загибелі не врятує…

– Звісно не врятує, але вона може цю загибель, принаймні, відтермінувати. А може, за кілька років «Сен-Гобен» розвине своє виробництво, і тоді життя до наших сіл повернеться? Тож я би не поспішав із закриттям освітніх закладів. Зрештою, ми й не можемо їх зараз закрити. Чому? Ось тут ми нарешті підійшли до головної нашої проблеми. Як, скажіть, ми будемо довозити дітей до опорних шкіл, коли у нас суцільне бездоріжжя? Ми маємо 50 км справжнього дорожнього жаху. Усі три наші основні дороги, – одна з них державного значення, дві інших – обласного, – практично не ремонтуються. Дороги Лука – Коломия і Черемхів – Городенка виглядають гірше, ніж дороги на Донбасі, хоча по них і не били російськими ракетами. Через такий стан доріг у нас навіть виникали чималі проблеми з турецьким постачальником обладнання, який відмовлявся пускати свій транспорт на завод, що будувався. А туди треба було доставити 45 фур з різноманітним обладнанням. Чи варто, скажіть, купувати шкільні автобуси, щоб вбивати їх на таких дорогах?

Який же тоді вихід з ситуації? Доки ви збираєтеся витрачати всі вільні гроші громади на малокомплектні школи?

– Скорочення потрібні, але не раптові. Не можна рубати з плеча. От ми вже закрили дві філії Обертинського ліцею: у селах Хотимир та Гончарів. Також ми поставили умову ліцею робити 10-11 класи не менше, як з 14 учнів. Спротив цьому був надзвичайно сильний, але тепер всі побачили, що так краще, тобто що ми були праві. Процес скорочення малокомплектних шкіл іде, але я противник ідеї, що його треба пришвидшувати. З часом люди починають самі розуміти, що ту чи іншу школу треба закривати. Коли б моя воля, я б краще деякі бібліотеки та народні доми поскорочував, але Міністерство культури не дозволяє цього робити. Хоча і тут є нюанс. Як, ви думаєте, поставляться до місцевої влади жителі села, у якому ця влада закрила школу, бібліотеку і народний дім? Чи не запитають вони: «Навіщо нам взагалі така влада?» Адже головна задача муніципалітетів – розвивати інфраструктуру, а не скорочувати її.

Чи не може інвестор сам відремонтувати дорогу у співпраці з громадою? Адже в Обертинській громаді є унікальний досвід ремонту доріг власними силами, про який вже писала «Децентралізація».

– Ні, адже йдеться аж про 5 км дороги державного значення, що йде від Хотимира до Озерян. 1 км капітального ремонту такої дороги коштує від 10 до 25 млн грн, тож нам потрібно від 50 до 125 млн грн. Це великі кошти навіть для інвестора. Куди ми тільки не зверталися щодо цього, пропонували співфінансування, просили, благали. Безліч паперу перевели на самі звернення, та відповідь була, по суті, завжди одна й та сама: «Війна, грошей на дороги немає!»

Може, громада зможе своїми силами будувати по 1 км такої дороги на рік?

– А який підрядник погодиться везти до нас будівельну техніку, щоб зробити лише 1 км? Для цього бізнесу це зовсім нічого. А якщо хтось і погодиться, то ціни на такі послуги будуть, знову ж таки, захмарними. А що можна запропонувати інвестору без доріг? У мене було кілька зустрічей з потенційними інвесторами, та коли вони дізнаються, що до нас «не пройти і не проїхати», втрачають інтерес до будь-яких наших пропозицій. У цілому світі будівництво доріг є державною справою. Ми не проти підключитися до цього процесу. Щось можемо дати ми, щось – інвестор, але без державних грошей капітальний ремонт цих життєво необхідних для нас 5 км дороги неможливий.

Через терни до зірок

Якщо ваша громада дотаційна, виходить, що ви об’єдналися за неправильною конфігурацією. Треба було, вочевидь, об’єднуватися у більшому форматі.

– Ми взагалі ні з ким не об’єднувалися, нас об’єднали рішенням уряду. Чому об’єднали саме так, я й гадки не маю. Заможні громади внаслідок цієї реформи розбагатіли ще більше, а бідні мали розбиратися з боргами. Кожна з наших дев’яти сільрад прийшла до громади у середньому з тримісячними боргами: за енергоносії, за різноманітними платежами, за зарплатами вчителів, обслуговуючого персоналу, сільських голів, бухгалтерів… Тобто ми починали з мінусів, та ще й з яких! З іншого боку, існуюча формула спроможності громад була і є недосконалою, адже вона не враховує багато моментів.

Ви зараз про те, що не можна чесати всіх під одну гребінку?

– Ну, звісно! Не може моя громада, і, наприклад, Івано-Франківська жити за однаковими правилами, а відбувається саме так. Коломия, наприклад, може собі дозволити витратити 8 млн грн на ремонт однієї вулиці, а мені дуже важко пояснювати людям, чому ми не можемо робити так само. Я розумію людей: вони не хочуть почуватися гіршими, упослідженими. Зрештою, чого ми про міста? Села теж бувають різні. От у Ямницькій сільській громаді працює великий цементно-шиферний завод, завдяки чому тамтешній річний бюджет сягає 500 млн грн. У цій громаді минулого року було 23 млн грн тільки залишку у бюджеті. А у нас дірка у 23 млн грн, бо до побудови цього заводу сухих будівельних сумішей ми не мали жодних виробництв.

Що ж ви пропонуєте?

– Чи не було б логічним зменшити для таких громад, як наша, вимоги до спроможності? Бачите, я даю заводу стати на ноги, не деру з нього три шкіри. Чому ж держава не дає стати на ноги моїй громаді? Я також хотів би, щоб змінили і такий момент. Чому я, щоб отримати кошти на ремонт тої ж дороги, маю бігати за депутатами обласної ради? От я прошу голову обласної адміністрації відремонтувати дорогу, а він відповідає: «Працюйте з депутатами, переконуйте їх!» Бо вони, бач, мають свій депутатський фонд, до якого надходять кошти з наших же податків. Це ж нонсенс! От ми чотири роки поспіль брали участь у конкурсі на утеплення фасаду Обертинського ліцею і завжди програвали. Виграли, тільки коли звернулися по допомогу до нашого народного депутата. При цьому департамент освіти Івано-Франківської обласної адміністрації, отримавши депутатські кошти на цей проєкт, довго не пересилав їх нам, обурений тим, що ми все вирішили без нього. А кошти ці неперехідні, тобто якщо ти їх не освоїв, вони повернуться назад.

Чи є очікування, що відкриття заводу вплине на загальний рівень добробуту, а також на активність місцевого бізнесу?

– Воно вже вплинуло, бо мешканці, які здавали своє житло будівельникам і заводським фахівцям, щомісяця клали до своїх гаманців додаткові гроші. Це вже надзвичайно пожвавило економічне життя громади. Люди почали більше купувати, прокинувся бізнес. А тепер до цього додалися ще й гроші від зарплат працівників заводу. Що може бути далі? От закінчиться війна, до наших шкіл та садочків підуть діти працівників заводу, подорожчає житло у довколишніх селах, громада щомісяця отримуватиме чималі податки й оновлюватиме свою інфраструктуру, держава нарешті виділить кошти на ремонт наших доріг, а тоді у нас з’явиться ще й виробництво гіпсокартону. Будуть і шкільні автобуси, і великі опорні школи. Чи можливо це все? Я думаю, можливо. Треба тільки, щоб закінчилася війна…

Джерело: https://decentralization.ua/news/18891