Зруйновані собори наших душ: 30 років без Олеся Гончара

«Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все… За які ж гріхи нам випала така доля?» – ці пронизливі слова належать видатному українському письменнику Олесю Гончару, закарбовані в його «Щоденнику». У липні минає 30 років від дня світлої пам’яті класика української літератури, Героя України Олеся Терентійовича Гончара (1918-1995). Його життя було сповнене як визнанням, так і жорстоким цькуванням тоталітарної системи. Його культовий роман «Собор», що піднімав надзвичайно важливі теми національної ідентичності та духовності, зазнав заборони протягом довгих 20 років. Наприкінці свого життєвого шляху, згадуючи заповіти козацької честі, Гончар розповідав, що на Січі існував звичай класти козаку під голову не перину, а сідло. Символічно, що саме цей звичай став дороговказом для письменника при виборі твору, який він хотів би залишити у спадок. Він обрав три книги зі свого доробку, і серед них – «Собор». Це глибоко символічно, адже саме «Собор» є одним із найважливіших творів, що розкривають душу українського народу, його прагнення до свободи та самобутності. Лубенська Публічна бібліотека імені В. Малика, приєднуючись до всеукраїнського відеофлешмобу «Непроминальний Олесь Гончар», справедливо обрала саме цей твір для вшанування пам’яті великого письменника. Ця подія нагадує нам про незламність українського духу, про важливість збереження культурної спадщини та про те, що справжні цінності, як і духовні собори, неможливо зруйнувати. Оновлений погляд на творчість Олеся Гончара, зокрема на його роман «Собор», є важливим кроком у розумінні нашої історії та формуванні майбутнього.