**Казали мені сотні раз, що я вже нежива,**

**Багато століть мене, ніби Христа, розпинали,**

**Та з вуст голубами зривалися віщі слова**

**І в небо до сонця пораненим птахом злітали.**

**Мене Володимир Великий на кручах Дніпровських хрестив,**

**Князі по краплинці мене, як ті пазли, збирали,**

**Та ворог зі сходу і заходу, з півдня і з півночі бив мене, бив,**

**А нові князівства грибами-градами зростали.**

**Ось так на родючій дарованій Богом землі**

**Століття дев’яте мій перший світанок стрічало,**

**На Чорному морі гойдались мої кораблі,**

**А доньок моїх по усенькій Європі вінчали.**

**Лиш плач Ярославни з думок моїх все не зникав,**

**А в душу прокрався невольницький сум Роксолани,**

**Народ мій слов’янський хоч жив, але все воював,**

**Бо мріяв про те, коли всіх воріженьків не стане.**

**Багато питань, та я відповідь знала на них:**

**Я – Київська Русь, найвеличніша в світі держава,**

**Я прагнула просто дожити до днів несумних,**

**Коли мої діти мені всі казатимуть «Слава!».**

**Епоха гетьманщини – вгору зліта булава,**

**Виговський, Хмельницький, Мазепа або Скоропадський…**

**На землі козацькі ворожа спада голова,**

**Бо з шаблею кожен мій гетьман вправляється хвацько…**

**Струмочками кров моїх діток – під Крутами бій,**

**Три сотні хлоп’ят поплатились за мене тілами,**

**Імперіє! Ордо! Чи ще якась арміє! Досить – постій!**

**Не можна ось так розкидатись людськими життями!**

**У чорній хустині дивилася мати за край,**

**І мальви під тином тихенько ридали росою,**

**Пошерхлі вуста шепотіли: «Зажди, почекай,**

**Синочку, рідненький, я теж полечу за тобою»…**

**Червоними маками сльози вкривали стежки,**

**Могильні хрести, як ті ідоли, мовчки стояли,**

**Черговими війнами в лету спадали листки,**

**Граніти й базальти нові імена карбували.**

**Та я оживала, та вкотре вставала з труни,**

**З руїн та зі згарищ свої вигрібала кордони,**

**Чому не вмирала? Бо в мене – найкращі сини!**

**В родинного дерева мого міцнішала крона…**

**ХХ століття…І знову буремні роки,**

**Студенти й граніт, революція поштовхом стала,**

**Радянська система втрачала останні мізки,**

**Свою незалежність тендітну я наче синичку тримала.**

**Яка ж вона гарна, оця золотава блакить,**

**Що ниви родючі із морем небес об’єднала!**

**Так 23 роки тривала божественна мить,**

**«Сестра» ж моя східна в цей час западню готувала.**

**В моїм організмі завівся імперський хробак,**

**Який роз’їдав моє тіло і нівечив душу,**

**Тож стало прокльоном оте помаранчеве «Ющенко – так!»,**

**Це сталося – знову дітьми захищатися мушу.**

**Тож пізньої осені вийшли вони на Майдан,**

**Щоб хтось відповів за відмову від Євросоюзу,**

**Збирався до втечі з батоном наш страус-тиран,**

**А «Беркут» чекав на команду стріляти у душу.**

**У Крим чоловічки зелені немов сарана**

**Попхались ордою на землі одвічно татарів,**

**Я знала, що це не АТО, а «гібридна» війна…**

**За що мені, Господи, ця новоспечена кара?!**

**Невже лиш за те, що я мову свою вберегла,**

**Що у вишивані полотна вдягаюся досі,**

**Що центром Європи я з прадіда-діда була,**

**Що тільки росія кордонів моїх не виносить?**

**Молитва моя розбивалась в пороги Дніпра,**

**А на Інститутській грибами росли барикади,**

**А шини палали, а шини згорали дотла,**

**А діти мої задихалися, та не від чаду.**

**Супроти куль снайпера – лиш дерев’яні щити,**

**А проти студентів – спецназу жорстокі солдати,**

**Тиран не спинявся, зумів до Ростова втекти,**

**Страшну м’ясорубку не міг і Господь вгамувати.**

**Дивилася я із поверхні своїх куполів,**

**Як Сотня небесна під «Качу» у небо злітала,**

**Та падали жертви нові ненависних катів,**

**А мрія-Європа та США співчутливо зітхали.**

**Та дух мій козацький усе яскравіше горів,**

**Та міць волонтерська, мов сніжна лавина, зростала…**

**Та хто він такий, що моєї землі захотів?!**

**І страх мій минув, бо я Армію власну зібрала.**

**Пусте, що я спершу тримала лише автомат,**

**Що я в коридори «зелені» повірила щиро,**

**Під Савур-Могилою вбито найперших хлоп’ят,**

**Нам більше ніколи не жити з тобою у мирі.**

**І «Боїнгом» збитим зеніт твого царства упав,**

**Ті душі невинні до тебе у снах прилітають,**

**Імперія кліткою стала, бо світ проклинав,**

**Твоїх же дітей матері навіть не поховають.**

**Твої «Мотороли» дітей катували моїх,**

**Моїх українок в підвалах сирих ґвалтували,**

**Але й у в’язниці тебе піднімали на сміх,**

**Моєї надії тортури твої не зламали.**

**Я в ДАПі тобі показала новий Сталінград,**

**Ти Кіборгами моїх хлопців сама охрестила,**

**Моїх полонених ти «гордо» вела на «парад»,**

**Та честь офіцерів моїх все одно не зганьбила.**

**Бо є у дітей моїх те, що в тобі не було,-**

**Мене, Україну, мої ж дітлахи й будували,**

**Русь – Київська, ти ж – сатанинське породження, зло,**

**Повір, не за тебе солдати твої помирали.**

**Лиш матері шкода , як шкода усіх матерів,**

**Яким довелося завчасно дітей поховати,**

**Дурний імператор дурної війни захотів,**

**Коли вже дійде – не збираюся я помирати?!**

**У венах моїх є краплини й твоєї крові,**

**І мову твою, на відміну від тебе, я знаю,**

**Ти ніби пухлина в красивій моїй голові,**

**Але потихеньку я з мозку тебе вирізаю.**

**Всі національності вільні на землях моїх,**

**А мови меншин, як і власна, не скуті цепами,**

**Одна лише ти осоромила предків своїх,**

**Тебе впізнають не за вродою, а матюками.**

**Від всіх ізольована в нашому світі земнім,**

**Давно у душі християнською буть перестала,**

**Чому, запитаєш? А відповідь просто у тім,**

**Що власних дітей ти війною завжди каткувала.**

**Тобі треба визнати, що тебе просто нема,**

**Русини були, росіян же планета не мала,**

**Як інші меншини забрати, то хто ти сама –**

**Міфічна істота, що «красною» зіркою стала?!**

**Та як Іловайськ я пробачити можу тобі?!**

**Мені на забути про цинк та ім’я «Невідомий»,**

**Синівських смертей я не вибачу навіть собі,**

**Війна ще триває – не всі повернуться додому…**

**Промзона Авдіївки, Щастя, Донецьк і Луганськ…**

**Міста ці МОЇ і моїми лишаться повіки,**

**Піди за Урал і країною мирною стань,**

**Хай з Думи твоєї підуть розумові каліки.**

**Спинись, не воюй і закинь камуфляж у куток,**

**Орел двоголовий нехай над Сибіром літає,**

**А ти повернися до власних хороших казок,**

**Де сильний не йде проти слабшого, а захищає.**

**Та ти невгамовна – імперії ж треба рости,**

**Тож потай бліц-криг у кремлі ти мені планувала,**

**Ти повномасштабно рішила до мене піти,**

**Але з мого боку не зовсім на те ти чекала.**

**І Всесвіт притих, лиш від танків здригалась земля,**

**Ракети твої у міста мої мирні летіли,**

**Тікала в підвали матуся – в руках немовля,**

**Ви ж, нелюди, всіх українців убити хотіли.**

**З’явилася Буча, кривавим зійшла полотном,**

**За нею Ірпінь і в Гостомелі спалена «Мрія»,**

**А десь на Алтаї у бункері кремлівський гном**

**Про власний парад на моєму Хрещатику мріяв.**

**Та встОяла я, адже маю відважних людей,**

**Мені бандер-смузі навіть дітлахи калатали,**

**Щодня, щогодини ховала я власних дітей,**

**Але твоє вторгнення краще мене об’єднало:**

**Я більш не окраїна, люди мої – не хохли,**

**Я вже Україна, а люди мої – Українці,**

**Ти просто повір, що ми сестрами і не були,**

**Твоєї «любові» за 33 роки – по вінця!**

**Воюю й донині, втрачаючи доньок-синів,**

**І дзвони Софії тепер ні на мить не вмовкають,**

**Ти ж прОклята світом і твій імператор здурів,**

**Мої ж Збройні Сили тобі бумеранга вертають.**

**Я все поверну, чорну стрічку скорботи зірву,**

**У Чорному морі не лишиться й сліду від тебе,**

**Я твій триколор як смердючу ганчірку порву,**

**Я знищу ординців, кордони верну всі для себе.**

**Дивлюся в майбутнє, хоч в чорній хустині стою,**

**Я – Київська Русь, НЕзалежна і вільна країна,**

**Для власних нащадків я миру у Бога молю,**

**А ні, то сама відвоюю, бо я – Україна!**

**Мені 33, і сьогодні я вже не одна,**

**Тобі моїх друзів на мапі Землі не злічити,**

**Колись закінчиться твоя дурнувата війна,**

**А ти захлебнешся, щоб крові чужої не пити.**

**Я знаю історію, знаю свій власний народ,**

**Я славлю живих і вшановую кожну могилу,**

**Моя незалежність ліпилася із перешкод,**

**Та в їх подоланні побачили всі мою силу.**

**Тож слава мені, УКРАЇНІ, навіки-віків!**

**Хай гімн мій звучить, синьо-жовтий у небо злітає,**

**Я вільною стала, Тарасе, як Ти заповів!**

**Агресора ми переможемо – впевнена, знаю!!!**