«Навіть у найважчих умовах залишатися людиною» – історії з фронту 534 окремого інженерно-саперного батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади 🇺🇦

Мене звати Андрій, я з Дніпра. Мені 59 років, і сьогодні я воюю у складі інженерної роти. Наш підрозділ має багато техніки, тому моя задача — постійно стежити за її станом, організовувати ремонт, щоб вона якнайшвидше поверталась у стрій. Як заступник командира по озброєнню, відповідаю і за техніку, і за зброю, тож обов’язків у мене чимало.

– Яким було ваше життя до війни?

Моє життя було різноманітним. Я працював на металургійних заводах у Дніпрі, згодом — на великому підприємстві з виробництва матеріалів з ПВХ, де обіймав посаду заступника директора. Там працювало понад півтори тисячі людей, тож це велика відповідальність, і я здобув чималий управлінський досвід. Після того відкрив власну компанію. Вів бізнес понад десять років, поки війна не змінила все. Зараз компанією керує мій син, надійний і тямущий хлопець. Маю трьох дітей. Старші сини вже дорослі: один очолює цех на великому виробництві, інший — директор моєї фірми. Донька — особлива гордість нашої родини: вона навчається в США на повному гранті, відкрила там український клуб, бере участь у конгресах українців і навіть спілкувалась з конгресменами, адвокатуючи підтримку України. Дружина зараз веде домашнє господарство, займається дачею. Ми як сім’я почуваємось забезпечено і дружно тримаємось купи.

– Як ви вирішили піти на фронт?

24 лютого 2022 року Дніпро почали бомбити. Недалеко від нашого дому розташовувалась частина ППО, і саме туди прийшовся перший удар. Було дуже гучно, незвично, усі перелякались. Того ж ранку я відвіз дружину й доньку на Закарпаття до партнерів по бізнесу, аби вони були в безпеці. Коли переконався, що з ними все гаразд, пішов у військкомат у Береговому. З четвертої спроби мене таки взяли до війська — можливо, через вік, тоді мені було 55. Врахували мій інженерний досвід, і я одразу потрапив до інженерних військ. 7 березня 2022 року став моїм першим днем служби. За два тижні вже був на Запорізькому напрямку, а згодом батальйон перемістили на Херсонський напрямок: техніка ламалась, над нами безперервно літали дрони, обстріли були зовсім поруч. Але коли поряд із тобою надійні люди, коли знаєш, що можеш розраховувати на плече товариша, тоді служба йде легше.

– Чи був випадок, який особливо запам’ятався?

Так, у жовтні 2023 року. Наші хлопці працювали екскаватором біля позицій і випадково пошкодили картер, витекло мастило. Довелося витягувати техніку прямо із зони бойових дій. Ми їхали в сутінках, як раптом просто над нашими головами з’явився ворожий дрон. Я встиг крикнути водієві, щоб гасив фари. Дрон пролетів і за кілька сот метрів вдарив по іншій цілі. Це було моє перше близьке знайомство з ворожими дронами. Ми таки дістали екскаватор, але довелось ризикнути коробкою передач — вона вийшла з ладу. Проте ми врятували і людей, і техніку. Згодом знайшли запчастину і екскаватор знову запрацював. Я вважаю, що рішення тоді було правильним.

– Ви згадували, що здавали на берет гірського штурмовика?

Так, це був окремий виклик для мене. Я поставив собі мету отримати берет, хоча вже був у віці. Почав тренуватись: бігав по п’ять кілометрів щодня, підтягувався, лазив по канату. Було важко, але я впорався на рівні з усіма. Коли мені вручали берет, замполіт спитав: «Скільки вам років?» Я відповів — 57. Він обійняв мене й сказав, що, мабуть, я найстарший з тих хто здав на берет гірського штурмовика. Це було дуже приємно.

– Що для вас найважливіше у службі?

Я щасливий, що потрапив у хороший колектив. У нас справжні людські відносини: взаємопідтримка, довіра. На війні, коли всі знервовані й виснажені, дуже важливо залишатися людяними. Я завжди кажу: слухати людей, чути їх, проявляти ініціативу в розумних межах і дякувати тим, хто допомагає. Це стосується і волонтерів, і побратимів. Тоді всі підтримують тебе, і робота рухається швидше. Для мене це головне правило: навіть у найважчих умовах залишатися людиною.
#534ОІСБ #ЗСУ #Сапери #НіКрокуБезНас #РазомДоПеремоги