Про сиротинці та долю дітей в Україні. Коли я ділилася історією про нашу Сашу, яку ми забрали з сиротинця майже в 6 років, я наголошувала, що сиротинці – це серйозна проблема. Вони часто перетворюються на місце накопичення дітей, адже фінансування залежить від їхньої кількості. Я пройшла обов’язкове навчання для усиновлювачів та опікунів, сподіваючись, що система буде зацікавлена у наданні дитині шансу на краще майбутнє. На жаль, система не виявила особливого бажання допомогти нам знайти дитину, що відбиває бажання багатьох потенційних батьків. Чим довше діти перебувають в сиротинцях, тим більше вони відстають від своїх однолітків. Нейропсихолог зазначила, що Саша була найбільш педагогічно запущеною дитиною за її досвід. Вона не знала казок та віршиків, а ми починали з карток Домана для трирічних. Не можна забувати і про випадки фізичного насилля. Саша звикла погоджуватися з усім, щоб уникнути покарання. Косоокість та впадина на грудях, виявилися наслідками недоїдання. Улюбленою стравою Саші була капуста, що говорить про недостатнє харчування. Дитину вивезли із зони бойових дій, але замість надання необхідної психологічної допомоги, діти продовжували перебувати в памперсах більше року, бо так було простіше. Ми ж впоралися з цією проблемою за два місяці. Окремою травмою стало переконання, що Саша некрасива і нікому не потрібна. Дитина почала робити себе “красивою” за допомогою косметики, що тривало місяцями. Причиною ж було те, що у Саші не було документів, а системі байдуже, скільки дітей знайдуть сім’ї. Тому систему потрібно змінювати, адже ці діти заслуговують на шанс на щасливе життя.