Пішла у вирій друга сотня літ: у Кропивницькому довгожителя привітали зі 101 днем народження.

Нещодавно кропивничанина Миколу Трохимовича Терленка вітали зі сторіччям, а вже сьогодні, 13 березня, ми відзначаємо перший рік його другої сотні літ. З цієї нагоди привітати довгожителя зі 101-им днем народження завітали поважні гості – працівники департаменту соціальної політики Кропивницької міської ради. Гостей дідусь зустрів з щирою радістю, отримавши натомість подарунки та квіти, що засвідчує про його неабияку життєву енергію.

Роки, безумовно, беруть своє, і Микола Трохимович вже має певні труднощі зі слухом, а також потребує сторонньої допомоги. Проте, він, як кажуть, ще «ворушиться», що дає йому життєвих сил. На щастя, поруч з ним завжди добрі і дбайливі сусіди, а також соціальні працівники, які надають йому необхідну підтримку. Рідні дідуся хоч і живуть в іншому місті, але постійно підтримують з ним зв’язок, що надзвичайно важливо для його емоційного стану.

Минулого року невістка Людмила, яка мешкає у Дніпрі, поділилася спогадами про життя Миколи Трохимовича. Цікаво, що Микола Трохимович народився у 1924 році у П’ятихатках на Дніпропетровщині. У його батьків було п’ятеро синів. Мама, на жаль, рано пішла з життя, не переживши голодовку. Але діти вижили завдяки самовідданості батька, який був справжнім господарем. Він сам їх виховав, зумівши вберегти, незважаючи на складні історичні обставини. З дитинства вся сім’я звикла багато працювати, і це стало основою їхнього життя, якої Микола Трохимович дотримувався протягом усього свого довгого шляху.

З початком Другої світової війни, сімнадцятирічного Миколу Терленка забрали на примусові роботи до Німеччини. З дитинства привчаний до роботи, він і на чужині демонстрував працелюбність, працюючи в господарстві німців, чим викликав прихильність тамтешньої родини. Коли радянські війська увійшли у місто Бернау, де працював хлопець, німецька сім’я запропонувала йому лишитися, але він обрав повернення додому. З родини Терленків з війни не повернувся старший з братів, але інші всі вижили. Вдома на Миколу чекала зовсім інша доля. Як і багатьох інших, кого вивезли на роботи до Німеччини, його негайно відправили у трудовий табір на Кольському півострові. Там він важко працював у шахті, поки не стався трагічний випадок: його переїхала вагонетка. З численними переломами ніг та кісток тазу чоловік майже рік провів у лікарні. Коли почав одужувати, йому вдалося втекти на батьківщину. У рідні П’ятихатки він побоювався повертатися, передбачаючи можливі переслідування, тому оселився неподалік – у тодішньому Кіровограді, де доля звела його з коханою Валентиною.

Після одруження молодята деякий час проживали у селі Грузьке, що неподалік Кропивницького, а згодом переїхали на Північ. Там, у 1948 році, народився їх єдиний син Валерій. Після смерті Сталіна, у 1953-му, вони повернулися до Кіровограда. Валентина Василівна працювала на заводі “Червона зірка”, а Микола Трохимович працював водієм на хлібзаводі, щодня розвозячи свіжий хліб у магазини. Чоловік завжди вирушав на роботу о 3-ій ночі, щоб забезпечити ранкову доставку свіжого хліба для покупців. Так, він пропрацював водієм на хлібзаводі все життя. Обоє були простими і трудолюбивими людьми, у родині шанували працю і виховували до цього повагу.

Хоча життєвий шлях Миколи Трохимовича Терленка був сповнений випробувань, він був щасливим у шлюбі з дружиною, і доля подарувала йому довгі роки. Про секрет його довголіття знають рідні. Вже на схилі літ, втративши дружину, він дозволив собі закохатися у жінку, яка про нього піклувалася. На жаль, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, війна знову торкнулася його літ. Жінка, яка розбудила в ньому жагу до життя, виїхала за кордон. А Микола Трохимович чекає вдома на її повернення. Ось кохання його й тримає на цій землі…