---

 

 

 

 

Людина живе доти, доки про неї пам’ятають… Це всім відома серед людей істина. 30 жовтня минає шість років, як відлетіла в Небеса світла душа хорошої, простої, скромної, доброї людини, нашого колеги, журналіста, члена НСЖУ, колишнього редактора Новосанжарської районної газети Жаботинського Петра Михайловича. Час летить нестримно, але пам’ять про нього завжди залишається у серцях тих, хто з ним працював, спілкувався чи якимось чином перетинався на життєвій дорозі. Особливо приємно, коли про нього пам’ятають не лише на території Новосанжарщині, а й за межами Полтавської області.

Прикладом цьому став нещодавній Меморіал Петра Жаботинського, який за ініціативи «Спортивно-оздоровчого журналістського центру «Тригол» Дніпропетровської обласної організації НСЖУ та підтримки Новосанжарської селищної ради провели 20 жовтня у читальному залі КЗ «Новосанжарська публічна бібліотека». До речі, вийшло досить символічно, що саме в цьому приміщенні відбувся захід. За словами ветерана праці Тамари Паттієвої, працівники бібліотеки дуже любили й поважали Петра Михайловича, це був для нього своєрідним культурним центром, який він відвідував щотижня, опрацьовуючи різні історичні та інші матеріали, що стосувалися колишнього Новосанжарського району. Нерідко ділився з працівниками своїми думками про життя-буття, брав участь у підготовці заходів про загиблих захисників, тепло говорив про родину…

На заході були присутні секретар селищної ради Таміла Музика, засновник, керівник «Спортивно-оздоровчого журналістського центру «Тригол» Володимир Сорока, члени спілки письменників України та Національної спілки журналістів України Віталій Кравченко, Олександр Шаповал, Наталія Левкович, заступник редактора газети «Полтавський вісник» Віталій Скобельський, колишня редакторка районної газети Вікторія Дев’ятко, голова профспілки освітян Новосанжарщини Валентина Кульчинська, працівники бібліотеки, представники колективу «Світлиці» та багато інших.

Урочистості з нагоди пам’яті видатного журналіста Новосанжарщини Петра Жаботинського відкрили під чудове акапельне виконання Гімну України учасниками дитячого вокально-танцювального ансамблю «Веселка» (керівник Наталія Рябуха). Звісно ж, подякували захисникам та захисницям, завдяки яким, ми маємо змогу жити повноцінним життям і проводити спортивні та культурні заходи. Схилили  низько голови  перед  світлою пам’яттю і подвигом славних  синів України – наших земляків, всіх загиблих в боротьбі за мирне майбутнє та вшанували їх хвилиною мовчання.

Кажуть, кожен по своєму робить внесок у розвиток України –  хтось, віддаючи життя за єдність і територіальну цілісність нашої держави, хтось своїми науковими досягненнями,  невтомною працею, а хтось – гострим пером і сміливими проєктами. Нам  усміхнулася доля, тому що у Новосанжарській громаді такий журналіст був – це Петро Михайлович  Жаботинський – добрий і чуйний, веселий і дотепний, мудрий, відповідальний, позитивний, майстер слова. Скільки цікавих людей було знайдено, скільки було взято  інтер’ю з видатними  людьми, артистами, космонавтами, істориками…

Здавалося б, газетяр уже побачив світ з пером у руці, хоча, згадуючи своє дитинство, він стверджував, що народився на березі річки Говтва у хуторі Шишацьке Решетилівського району, якого зараз немає на карті України. Батьки були простими трудівниками. Читати малий Петро навчився із районної газети «Колгоспник», в якій нічого не було для душі, а лише постанови ЦК КПРС і трохи інформації про життя району. Але, будучи дуже старанним юнаком, в якого любов до газет виростала з роками, почав нотувати свої замітки, в тому числі і про спорт, у шкільній газеті. Перший гонорар отримав за публікацію у газеті «Заповіт Ілліча» – аж 44 копійки. Школу закінчив із срібною медаллю, маючи четвірку з геометрії (тому що вчителька математики, дружина голови колгоспу, занизила  оцінку, бо Петро висвітлив у шкільній газеті матеріал про доярку, яка доливала у молоко воду, і це дуже розізлило педагога, – а могла бути і золота медаль). Далі на нього чекав Київський університет Шеченка, факультет журналістики. Навчання поєднував з улюбленим заняттям. У далекі 70 -ті Петро Михайлович вже з дружиною  вирушив на рідну Полтавщину. Пошуки роботи в Решетилівці, Великій Багачці, Шишаках, але  перевагу віддав  Новим  Санжарам. Молодого журналіста запросив на роботу тодішній заступник головного редактора Новосанжарської районної газети Микола В’ялик. 6 грудня 1970 року Петро Жаботинський вперше переступив поріг редакції, де і  пропрацював все життя. Тоді його зустріла редактор газети Лідія Яценко, подивилась на  нього, на його папери і запитала:

– Село любиш?

– Люблю, – відповів Петро.

– Людей любиш?

– Люблю.

– Добре, будеш кореспондентом. Шукай квартиру.

Як дебют – перші виїзди по району на тему: «Підготовка сільськогосподарської техніки до зими». А далі… пішло й поїхало. Ні суботи, ні неділі. Адже ця справа специфічна, цікава, відповідальна і важлива. І так близько 50-ти років…

Переможець обласного конкурсу «Кращий журналіст року», автор двох краєзнавчих книг, висвітлення подій зі сходу, 9 років їздив у зону АТО, був на першій і другій лініях оборони, у багатьох гарячих точках. Мав більше двохсот унікальних диктофонних записів українських солдат. І мав мрію створити книгу про наших земляків, які воювали на сході… Але основне – людяність, чесність, відданість улюбленій справі. Петро  Михайлович був професіоналом, який вмів і знав як писати: про  історію  рідного  краю, порушити  ту  чи  іншу  проблему, розповісти  про  людину, покритикувати. Скільки  проблемних, гострих статей вийшло з-під його пера, але жодного разу журналіст нікого  не образив, не принизив, не  зганьбив. Шкода, що рано пішов із життя, адже міг ще багато зробити і розповісти на сторінках своєї рідної серцю газети…

«З Петром Жаботинським ми давно дружили. У 1990 році я навіть їздив до товариша, коли він був головним редактором новосанжарської районки, хотів влаштовуватись на роботу, однак ростер у нього був заповнений, тож перебрався до сусідніх Кобеляк… До речі, саме Петро Михайлович був верстальником двох моїх крайніх чисел вісника сільського спорту України «Тригол», які спеціально готувались до фінальних обласних сільських спортивних ігор Дніпропетровщини 1995 року. Тож сьогодні ми зібралися, аби вшанувати його пам’ять і вкотре згадати про хорошу людину», – розповів Володимир Сорока.

Приємно було слухати на Меморіалі й розповіді інших учасників, більшість з яких погоджувались, що Петру Жаботинському мало було дати нагороду «Журналіст року», адже багато хто поза очі нарікав його «Журналістом століття», літописцем Новосанжарщини.

Після покладання квітів до могили славного журналіста, теплих спогадів, перейшли до спортивних змагань з дартсу. У них взяли участь чотири команди: «Світлиця», «Полтава», «Новосанжарська громада», «Тригол». В особистому заліку чоловіки та жінки змагались окремо.

До речі, поки учасники готувались до гри, приємно було помилуватися діючою виставкою картин «Новосанжарський вернісаж». Вони були взяті із галереї Новосанжарського ЗДО №2 «Лелеченька», яку свого часу започаткувала колишня завідуюча закладом Світлана Левицька. Нинішня очільниця Тетяна Кравцова продовжила її справу. В результаті маємо чудове зібрання картин місцевих художників, на яких зображені мальовничі куточки Новосанжарщини. Також до Меморіалу було організовано добірку книг Петра Жаботинського та розповіді про нього.

В результаті змагань в особистому заліку серед жінок перше місце здобула Анастасія Капран, друге – Тетяна Шинкаренко, треті місця посіли Ольга Прядко та Наталія Левковвич. Серед чоловіків перемогу святкував Юрій Урезченко, «срібло» підкорилося мені, «бронза» дісталась Віталію Скобельському та Володимиру Сороці.

У командному заліку переможцями турніру з дартсу, Меморіалу члена НСЖУ, колишнього головного редактора Новосанжарської районної газети Петра Жаботинського стала «Світлиця», друге місце зайняла «Полтава», третє розділили представники Новосанжарської громади та «Тригол». Переможці та призери отримали грамоти селищної ради, кубок та пам’ятні медалі «СОЖЦ «Тригол».

Кажуть, новачкам щастить! Досить неочікувано і приємно, можливо, за велінням долі та підтримки самого Петра Михайловича наш тандем з Тетяною Шинкаренко приніс перемогу «Світлиці».

Щиро дякуємо від колективу ТОВ «Редакція газети «Світлиця» всім, хто організував такий чудовий захід. Зокрема, «Спортивно-оздоровчому журналістському центру «Тригол» Дніпропетровської обласної організації НСЖУ, Новосанжарській селищній раді, особисто голові Геннадію Супруну, працівникам КЗ «Новосанжарська публічна бібліотека», начальнику відділу культури і туризму виконкому селищної ради Олені Афанасьєвій, директору КМЦ «Нові Санжари» Маргариті Нагорняк, завідувачу сектору сім’ї, молоді та спорту Володимиру Литвиненку, сину Володимиру Жаботинському та іншим. Маємо надію, що в подальшому ім’я нашого колеги, відомого на Новосанжарщині журналіста Петра Михайловича Жаботинського лунатиме ще не один раз.

30 жовтня минає 6 років з дня його смерті. Згадайте його добрим словом і пом’яніть. Вічна йому пам’ять і Царство Небесне!

 

---

« повернутися