До 88-річчя шанованої жительки села Ставище – Ніц Надії Федорівни.

21 квітня Надії Федорівні Ніц виповнилося 88 років. Вона все життя прожила у селі Ставище Брусилівської селищної ради. Її доля – це історія села, народу, країни, які пережили пекло Другої світової, збудували зруйноване, і знову були змушені боротися за своє життя – вже в наші дні.

Ми поговорили з пані Надією про її спогади, біль і віру. У її словах – правда часу і незламність українського духу.

«Тато мене потримав – і поїхав назавжди»

Народжена в 1937 році, Надія Федорівна була ще дитиною, коли Ставище опинилося у вирі війни. Її батько, Маціпура Федір Васильович, працював у місцевому колгоспі «Правда», як і мати – Ольга Михайлівна. Та війна зруйнувала звичний світ.

«Ми зібралися тікати, як побачили, що всі виїжджають. Тато мене обійняв, підняв на руки… і пішов із військовими. Більше я його ніколи не бачила», – згадує пані Надія.

У 1943 році, коли в селі Ставище ставало все небезпечніше, родина Надії Федорівни змушена була тікати. Вони вирушили пішки до села Мила під Києвом. З собою взяли найцінніше – корову, яку прив’язали до воза, запряженого кіньми. Дорога була важкою і страшною.

«Йшли пішки. А в небі – миготіло все, гуркотіло. Було видно, як німці стріляють. Як у 2022-му – те саме небо, ті самі спалахи, та ж тривога. Я, не думала, що знову таке побачу…»

Прибувши в Милу, поселилися в сараї на одному з подвір’їв. Та господарі поставили умову: або продайте корову, або йдіть далі – тварину не можна тримати поруч з будинком. Вибір був складний – адже корова була єдиною надією на молоко і виживання.

Згодом, коли бої начебто стихли, родина вирішила повертатися в Ставище. Але на Макарівському повороті їх зупинили:

«Нам сказали – куди ви їдете? В Ставищах бої, німецькі гармати стоять просто в центрі села, там де була церква. Вони гатять по наших у бік Києва».

Довелося звертати на Макарів, де жила рідна тітка Оля. Саме там Надія і її родина провели ще один місяць, переживаючи зиму. І саме там вона дізналася ще одну болючу правду:

«Тітка потім розповідала, що мій батько нас шукав. Вони були десь у Макарівських лісах. Але ми так і не зустрілися…»

Село, якого не стало

Коли родина Ніц нарешті повернулася в Ставище, на них чекала ще одна трагедія. Села, яке вони покидали, більше не існувало.

«Все було знищене. Спалене дотла. Наша хата – вщент. Всюди валялися уламки техніки – і нашої, і німецької. Частини гармат, броні, уламки… Деякі німці ще залишались у селі – вони допомагали прибирати загиблих, витягували понівечену техніку. Але життя в селі ще довго не було».

Це був початок нового етапу боротьби – вже не за виживання, а за відновлення. Люди в Ставищі розбирали окопи, з дощок будували нові хати. Всі гуртом.

На зміну страху прийшла інша реальність – голодна, холодна і виснажлива. Але саме тоді виявилася справжня сила людей. Надія Федорівна згадує ті дні як найтяжчі у своєму житті. І водночас – як період великої віри й надії.

«Дуже важко було. Землю обробляли, садили картоплю і буряки просто лушпайками, бо іншого не було. Борщ варили з кропиви – гарячого хотілося, хоч якогось смаку…»

Єдиною розрадою й порятунком була корова, яка пережила війну разом із родиною. Завдяки їй з’являлося хоч якесь молоко, з якого готували хоч трохи поживні страви:

«Добре, що була корова. То забілювали борщ кислим молоком, бо яка ж там сметана?»

Але справжнім дивом стало те, що перед втечею їм вдалося закопати трохи зерна – саме воно й допомогло вижити перший час після повернення:

«Закопали трохи зерна, і це нас врятувало. Перемелювали його на саморобному млині – два камені, що терли один об одного. І з того пекли паляниці. Оті перші, гарячі, з попелом і мукою, але свої, з працею здобуті – були, як святі.»

Ці прості речі – жменя зерна, корова, кропива – стали символами відновлення. І саме в них, у найменших проявах життя, знову народжувалась надія. Надія на те, що буде новий день, новий урожай, нова хата.

«Тоді ми вижили завдяки тому, що тримались разом. І зараз тільки так і зможемо вистояти. Бо українці – це сила, яка народжується в єдності».

Цукерка від ворога

Війна залишила слід у пам’яті. У п’ятирічної дівчинки перед хатою були окопи. І саме з одного з них одного дня виліз німецький солдат.

«Він ішов до нас, спотикався, і сказав ламаною мовою: “Война нот гуд. Я тато… маю три кіндери”. І подарував мені шоколадну цукерку на паличці замотану у фользі…»

«І ця війна – така ж… тільки страшніша»

Коли 24 лютого 2022 року знову почалась війна – стара рана відкрилася знову.

«Я вночі прибігла в погріб – бо знову почало гепати. Мені було, як тоді – у 43-му. Тільки тепер гучніше, страшніше. Літаків, ракет більше. Німці не були такими вредними. А зараз – осколки ракети влучили у наш будинок…»

Її будинок, як і багато інших у Ставищі постраждав від російського ракетного обстрілу. Але Надія Федорівна не зламалась – бо добре знає: вижити можна, коли люди тримаються разом.

«Сила – в єдності»

Попри все, Надія Федорівна вірить в Україну.

«Ми – сильний народ. І не таке пережили, і це переживемо. Треба єднатися, не сваритися, допомагати одне одному. Як колись ми будували хати з окопів – так і тепер відбудуємось. Я вірю в перемогу, бо ми на своїй землі».

Найбільше бажання зараз не для себе, а для тих, хто йде за нею: дітей, онуків, правнуків.

«Я не хочу, щоб мої внуки чи правнуки бачили те, що бачила я. Не дай Боже їм бігти з хати вночі, ховатися в погріб чи бачити, як ракета б’є у двір. Вони мають жити у мирі. Зростати на своїй землі, в своїй хаті, під спокійним небом. Моя молитва тепер – за них».

Ставищенська земля пам’ятає кроки втікачів, гуркіт гармат і стукіт серця маленької дівчинки, яка втратила батька й бачила палаюче село. Але ця ж земля знає й інше: як з руїни росте хліб, як з попелу піднімаються хати, як після темряви завжди приходить світло.

Слова Надії Ніц – це не просто спогади. Це жива історія Ставища. Це голос покоління, яке бачило війну очима дитини – і очима бабусі в мирний час, що знову відчувся воєнним.

Поки живуть такі люди – живе пам’ять. А значить, живе надія.

Павло ЗОРЯ

Вчитель історії Приворотської гімназії

На фото правнук Сергійко із Ніц Надією Федорівною