Сьогодні Україна вшановує пам’ять сотень тисяч своїх синів і дочок, які були насильно виселені зі своїх споконвічних земель. Йдеться про Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Південне Підляшшя, Любачівщину та Західну Бойківщину – території, що є невід’ємною частиною нашої історії та культури. Ця трагічна сторінка, що розгорнулася між 1944 та 1951 роками, стала наслідком цинічних домовленостей між комуністичними режимами тодішніх СРСР та Польщі. Ці угоди, спрямовані на зміну повоєнних кордонів, призвели до так званого «взаємного обміну населенням». Однак, те, що офіційно називалося «добровільним переселенням» етнічних українців, насправді перетворилося на одну з наймасштабніших і найжорстокіших насильницьких депортацій у повоєнній Європі. Майже 700 тисяч людей були позбавлені рідних домівок, власного майна, а головне – глибокого історичного та культурного коріння, яке формувало їхню ідентичність століттями. Пам’ять про цю трагедію є важливою для розуміння сучасних викликів та збереження національної самосвідомості.

На жаль, нинішнє покоління українців знову стикається з подібною жорстокістю. Російська федерація, продовжуючи практику примусового переміщення, здійснює жахливі злочини на тимчасово окупованих територіях України. Особливо трагічною є доля українських дітей, яких, за офіційними даними, щонайменше 20 тисяч було викрадено та незаконно вивезено до росії. Міжнародна спільнота, зокрема Комісія ООН, вже визнала цю депортацію українських дітей воєнним злочином. Історичні паралелі є очевидними: насильницька депортація українців з їхніх земель у минулому та викрадення українських дітей агресором у сьогоденні – це злочини проти людяності, які не мають терміну давності. Вшанування пам’яті жертв примусових виселень є не лише актом поваги до минулого, але й потужним закликом до справедливості та покарання винних.

#бібліотека_гімназії