🕯️ Третя річниця… Пам’ятаємо вічно…

🇺🇦 Герой України Гілявський Валерій Михайлович
24.12.1964 – 02.03.2022

🪖 Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника механізованої роти механізованого батальйону окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Валерій Гілявський віддав життя 2 березня 2022 року в героїчній боротьбі, отримавши множинні кульові поранення під час запеклих боїв у передмісті Києва. Його подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

Валерій Гілявський народився та виріс у Смілі. Закінчив загальноосвітню школу № 12. У юності проходив службу в лавах радянської армії в Баку. Його життя, сповнене відваги та самовідданості, стало прикладом для наслідування.

За професією Валерій Михайлович був кранівником. До розпаду радянського союзу працював у будівельній організації Черкаського будівельного управління, яка збудувала більшість багатоповерхівок у місті. У важкі 90-ті та на початку 2000-х, коли зі знайти роботу в Смілі було складно, він їздив на заробітки, працював автослюсарем. Повернувся до Сміли у 2008 році та продовжив свою справу автослюсаря. Його талант та майстерність знали багато смілян. Перед підписанням контракту з ЗСУ працював на СТО в районі Автопарку. Відданість своїй справі та прагнення до досконалості завжди були його відмінними рисами.

Зі своєю дружиною Вікторією, мамою його синів Олександра і Антона, Валерій Михайлович познайомився в Баку. Доля звела двох смілян у цьому місці… Вікторія приїхала з батьками до свого старшого брата, який проходив там військову службу, і там же зустріла Валерія. Їхні серця з’єдналися спочатку в листуванні, а після його повернення до Сміли вони вирішили пов’язати свої долі назавжди.

Бажання присвятити своє життя військовій справі виникло у Валерія Гілявського ще після служби в армії. Він мріяв воювати в Афганістані, але медична комісія не допустила його до військової служби. Його непохитне бажання захищати свою країну свідчить про його глибоку відданість.

«Скільки його пам’ятаю, батько завжди хотів воювати. Як почалася війна у 2014 році, він «дотерпів» аж до 2018. У мене брат у 2016 році потрапив в зону АТО. Він прикордонник, який свій перший контракт підписав у Оршанці», – розповідає Антон Гілявський. Його сини завжди підтримували його прагнення захищати країну.

Розмови про те, що треба йти захищати свою країну, батько Антона заводив не один раз. Про своє бажання говорив відкрито. Сини намагалися вмовити його не робити такого та підшукували батькові інші варіанти роботи, аби відволікти від цієї ідеї. Його рішучість та патріотизм вражають.

«В якийсь момент все дійшло до «точки кипіння». Його сильно «давило» те, що відбувається в країні. Була між нами конкретна розмова, де він сказав, що хоче змінити своє життя і йти воювати. Знаєте, як воно – почути від батька, що він йде воювати, щоб його сини там не були?», – згадує розмову з батьком Антон. Його жертовність заради майбутнього своїх синів заслуговує на найвищу повагу.

Після однієї з таких розмов, нічого не кажучи дітям, Валерій Михайлович пройшов комісію та підписав контракт. Це був 2018 рік. Його мужність та відвага стали прикладом для його синів.

У Львові Валерій Михайлович два місяці був на навчанні. Далі потрапив до окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців, у складі якої воював на територіях Луганської та Донецької областей. Його бойовий шлях був сповнений випробувань та перемог.

Після перших трьох років служби Валерій Гілявський міг вже йти на пенсію, але вирішив продовжити контракт ще на рік. Його відданість військовій справі вражає.

«Війна, військові — це було його. Він був дуже впертим в плані війни. Перед повномасштабною війною восени 2021 року батько підписав черговий контракт ще на рік. За два тижні до повномасштабного вторгнення він був у відпустці на ротації, але його викликали на два тижні раніше в частину, і їх закинули на підсилення територій Чернігова, про що я нічого не знав. Брат в цей час був у Волновасі», – розповідає Антон. Його готовність до самопожертви була безмежною.

Коли російські війська наступали на Київ, з Чернігова окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців перекинули на оборону столиці. У складі бригади старший солдат Валерій Гілявський служив стрільцем-помічником гранатометника. Він мужньо захищав рідну землю.

«24-го з ним не можливо було зв’язатися, він не мав часу на розмови. 25 він вже був біля розбитого мосту в Ірпені. Половина його бригади брала участь у вуличних боях, а батько залишився з тими, хто зупиняв наступ орків. Так тривало 4 доби. З 24 лютого ми стали частіше телефонувати один одному. Батько або підіймав слухавку і говорив, що він зайнятий, або просто збивав і передзвонював пізніше. Так я розумів, що він живий і з ним все добре.

Весь період з 25 лютого він майже не спав. Пропадав зв’язок, їх постійно обстрілювали, годували наших місцеві жителі, зв’язок зі своїми час від часу втрачався, було не зрозуміло звідки наступають вороги та яка ситуація в сусідніх населених пунктах. Він постійно демонстрував мужність та стійкість.

Він усміхався постійно, розмов про те, що йому важко не було. Він більше хвилювався за те, що пропав зв’язок, що заклинило зброю і він залишився з одним кулеметом і не було чим вести вогонь. Хвилювався і постійно запитував за Сашу ( старший син Валерія Михайловича, який на той час воював у Волновасі – прим. ав.)», – згадує Антон спілкування з батьком в лютому. Його турбота про близьких була безмежною.

1 березня Валерій Михайлович зателефонував Антону і сказав, що трохи відпочине. Він був дуже стомлений. У нього тремтів від перевтоми голос. Батько з сином домовилися зідзвонитися після того, як той відпочине, але дзвінка від батька Антон так і не дочекався. Його останні слова назавжди залишаться в серці сина.

«Виходить, що це була остання наша розмова. Батько перестав виходити на зв’язок. Смерть настала 2 березня. Був артобстріл позицій, де вони стояли. Він був 300-м. Його везли в госпіталь, але факт у тому, що його розстріляли в машині. Ймовірно, що це був медичний автомобіль, який вивозив поранених. У батька були вогнепальні поранення, несумісні з життям. Як ми вже здогадуємося, хтось намагався зупинити машину. Водій не зупинився і машину просто розстріляли, і всіх, хто в машині. В документі, який надійшов із військової частини написано «загинув на вулицях Києва». Не було вказано, що це Ірпінь. І по сьогодні ми не бачили ні його речей, ні паспорта, ні планшета, ні інших особистих речей. Ми схиляємося до того, що зупинити машину намагалася ДРГ, які тоді зупиняли і забирали машини медичної допомоги», – розповідає Антон. Його смерть стала великою втратою для всієї країни.

Кілька днів поспіль Антон вірив у те, що батько живий. Сам себе заспокоював тим, що це війна, що у нього зламався телефон, що нема де зарядити. Він добре розумів, що батько його номер телефону знав на пам’ять і знайшов би вихід, як зателефонувати сину.

Звістку про те, що батько загинув 4 березня, Антону сповістив дзвінок з військкомату. Тіло до Сміли привезли 6 березня. Сьомого Антон їздив на впізнання. Його втрата залишила невимовний біль.

«До останнього вірив, що це буде не він. Сподівався, що помилилися, що це якась помилка…», – згадує Антон Гілявський. Його пам’ять буде вічно жити в серцях близьких.

Ховали Валерія Михайловича Гілявського у Смілі 9 березня. Організовувати похорони довелося самому Антону. Брат Сашко був на вогневій позиції. Йому не відразу вдалося сповістити про смерть батька. Олександр на могилі тата побував вже влітку під час кількаденної ротації. Звістку про загибель батька старшому сину передали військові-побратими, які перед цим забрали у нього автомат. Його героїзм залишиться в пам’яті народу.

«Тоді добрячим вогнем крили Волноваху. Брат був на вогневих позиціях. Вони саме виходили з оточення, а тому про похорони батька ми з ним говорили вже через кілька днів після того, як батька поховали», – згадує Антон. Його жертовність надихає.

🕯 Поховали Героя на Алеї Слави у Смілі.

🇺🇦 Указом Президента України від 14 березня Валерія Гілявського нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно. Його подвиг буде вічно жити.
#ПолегліГероїСміли