На українській передовій, де кожна секунда може стати вирішальною,
військові медики продовжують свою невтомну працю, рятуючи життя. Капітан
медичної служби Андрій Гаврилюк із Костополя є яскравим прикладом такої
відданості. Зараз він служить лікарем-ординатором евакуаційного відділення 44
механізованої бригади на Торецькому напрямку. Весь 2024 рік Андрій провів у
мобільному госпіталі на Покровському напрямку, надаючи невідкладну
допомогу пораненим. До повномасштабної війни його професійний шлях був
пов’язаний з Костопільською лікарнею та лікувальними закладами Рівного, де він
працював анестезіологом.

Андрій Гаврилюк – це лікар з великим досвідом, який закінчив Костопільське
медучилище та Буковинський державний медуніверситет. Він працював у
приймальному відділенні Костопільської райлікарні, у Рівненському тубдиспансері
та обласному перинатальному центрі. Саме у листопаді 2023 року Андрій отримав
повістку, після чого був мобілізований до військового госпіталю. Звідти його
направили до 66-го мобільного госпіталю. Протягом 2024 року, працюючи на
Покровському напрямку, Андрій Гаврилюк часто обслуговував евакуаційні поїзди, що
перевозили поранених бійців для подальшого лікування у більш безпечні регіони.
Його досвід у мирному житті став безцінним у нових, надзвичайно складних
умовах.

У 2025 році Андрія Гаврилюка перевели до 44 механізованої бригади, де він
зараз перебуває у бойовому відрядженні на стабпункті на Донеччині. Тут він
працює лікарем-ординатором евакуаційного відділення. Графік роботи надзвичайно
напружений: чотири доби чергування, потім дві доби відпочинку. Чергування
цілодобові, і кожен член медичної бригади виконує роботу незалежно від посади чи
кваліфікації. Коли одночасно прибуває багато поранених, медики мусять діяти
блискавично, адже на рахунку кожна секунда, і часу, як і вільних рук,
катастрофічно бракує. Допомога надається не лише військовим, але й цивільним, що
звертаються по медичну підтримку. Стабілізаційний пункт є безперервним потоком
людей, іноді медична бригада виїжджає безпосередньо за пораненими, транспортуючи
їх та надаючи першу допомогу на місці.

«У нас тут спільний стабпункт на кілька бригад. Зазвичай, коли привозять
поранених, вони просять пити і їсти. Але ми не даємо, бо не знаємо, який буде
наступний етап лікування, чи буде операція. Намагаємося не годувати і не поїти,
бо це може бути небезпечно», – розповів Андрій Гаврилюк, підкреслюючи складність
логістичних питань на фронті. «Логістичні потоки у них перервані, тому
голодні. Ось хлопці, яких привезли, кажуть, що 17 діб на позиції були, без
виходу. Днями молоді бойові медики їхали забирати поранених – і не доїхали,
одразу ворожі дрони розбили, їх назад повернули. Хлопці часто такі бойові і
завзяті, рвуться назад. Ледве вмовляємо, щоб відправити далі по евакуації. Я в
районній лікарні раніше працював, бачив травмованих після ДТП. А тут – наче
суцільне ДТП. Привозять одночасно по 5-6 поранених, усіх, кого змогли
швидко забрати. Дивимося, хто важчий, тому найперше допомогу надаємо, хто легший,
чекає. Але тут у нас все швидко, більше години ніхто не затримується». Ця
робота військових медиків вимагає неймовірної концентрації та стійкості.

Андрій Гаврилюк зізнається, що найбільше йому подобалося працювати у
перинатальному центрі, де він був свідком народження нового життя. Натомість на
стабпункті на Донеччині доводиться бачити зовсім інше. Лікар-хірург бригади
Ігор доповнює: «Найчастіше – це осколкові поранення після мінометних та
артобстрілів, скидів з дронів. Часто опікові травми бувають після застосування
хімічної зброї, політравми. Ворог як щось застосовує, то по всій лінії фронту.
Були недавно опікові, ми багато таких пацієнтів прийняли. Коли термобаричні
боєприпаси ворог застосовує, вони створюють велике полум’я, тоді також багато
поранених з опіками шкіри та органів дихання. Ампутації не дуже часто
трапляються, але бувають, коли міни застосовують. Мені дуже шкода, коли бачу
поранених хлопців, яким по 20-22 роки. У мене син такого віку, я на них дивлюся,
як на свою дитину. Психологічно це дуже важко для мене особисто і для всіх нас,
коли таке бачимо».

Кожен аспект роботи на стабпункті організований для максимальної ефективності.
Марина, санітарка-інструкторка, демонструє полички з чистим одягом – футболками,
трусами, шортами, штанами та капцями різних розмірів, готовими для швидкої
видачі. «Їх привозять в бруді, іноді ще й мокрих, якщо погода така. Увесь одяг з
поранених ми зрізаємо і перевдягаємо у свіже, маємо одяг на липучках, щоб легше
було вдягнути на пораненого», – розповіла Марина, підкреслюючи, що
українські захисники заслуговують на найкращий догляд.

Антон, санітарний інструктор на стабпункті, наголошує на злагодженій командній
роботі: «Тільки-но чуємо рух біля своєї будівлі – усі працівники
медичної служби одразу беруться до роботи. Іноді доводиться переносити
пораненого утрьох, іноді, коли боєць більший, уп’ятьох несемо, щоб чимшвидше
прийняти поранених і відправити далі на евакуацію. Тут літає все і
прилетіти може будь-якої секунди. У нас дуже злагоджена командна робота, від
цього залежать людські життя». Ця історія підкреслює мужність і самовідданість
військових медиків, які щодня ризикують власним життям, аби рятувати інших
на передовій.