Ужгород сьогодні в останню путь провів 40-річного сержанта Павла Білецького, який віддав життя за свободу України. Павло Павлович Білецький народився 1 березня 1985 року в мальовничому селі Рокосово Хустського району. Там він виріс, там живуть його батьки – тато Павло та мама Юлія, там мешкає його сестра Леся. Однак, все свідоме життя Павла було нерозривно пов’язане з Ужгородом. Він навчався в духовній академії, успішно працював у сфері журналістики та професійної фотографії. Його активна позиція та небайдужість проявлялися у формуванні політичних процесів та громадському житті краю. В Ужгороді Павло створив власну сім’ю, став люблячим батьком для трьох доньок – Євгенії, Злати та Ніки, і надійним чоловіком для своєї дружини Тетяни.

З повномасштабним вторгненням росії в Україну в лютому 2022 року, вибір для Павла став очевидним: обов’язок голови родини у тиловому Закарпатті чи обов’язок стати на захист Батьківщини. Цей рішучий крок із мирного, цивільного життя, з затишку родинного тепла, до суворої буденності військової служби, дав Павлу не тільки чітку мету і зміст, що виявилися важливішими за особистий комфорт, добробут родини та власне виживання, але й подарував нову, велику родину – бойових побратимів. Разом з ними він пройшов через ключові точки протистоянь: Кліщіївку, Веселе, Красногорівку, Торецьк та інші населені пункти на лінії зіткнення, за ходом бойових дій у яких із тривогою спостерігала не тільки Україна, а й увесь світ.

Завдання та функції, які виконував Павло Білецький у складі 21-го батальйону спеціального призначення, підрозділу Президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького, були подібні до ролі голови родини: забезпечення, порядок, турбота про інших та евакуація поранених з поля бою. Військовослужбовець Павло, з позивним «Грек», попри тривожні сигнали, які підказували йому подбати про власне здоров’я, зосереджувався на захисті життя та здоров’я побратимів. Він відтягував власне звернення за медичною допомогою, як тільки міг.

Лише після виведення взводу технічного забезпечення з Краматорська до Києва, для подальшого переведення влітку 2025 року до складу Третьої окремої штурмової бригади, Павло погодився пройти необхідні обстеження. Навіть почувши попередній діагноз та лікарські прогнози, він не надав надмірної ваги симптомам хвороби, аж поки вони не набули критичних масштабів. Саме тому його особиста боротьба з підступним онкологічним захворюванням розпочалася лише у серпні 2025 року, а його вірною соратницею у цій битві стала дружина. Решта близьких та знайомих знали від Павла лише те, чим він вважав за потрібне поділитися: «Приїхав на лікування, все нормально, запланована операція в Києві, потім побачимось». Таким був він завжди – впевнений, оптимістичний, турботливий, завбачливий та самодостатній.

Павло ані на мить не припускав, що хвороба зможе здолати його у цій надзвичайно особистій битві за життя. Адже на його боці була не лише родина та близькі, але й команда професійних лікарів Національного інституту раку у місті Києві. Та попри неймовірну волю, віру, любов і підтримку, а також лікування в найкращій профільній лікарні України, 12 вересня 2025 року Павло Білецький пішов з життя.

Прощання із захисником відбулося на набережній Незалежності. Віддати йому шану прийшло безліч людей: рідні та близькі, бойові побратими, голова ОВА Мирослав Білецький, голова облради Роман Сарай, міський голова Богдан Андріїв, працівники обласної та міської рад, друзі, колеги-журналісти, фотографи, військові та містяни. Поховали воїна на Пагорбі Слави.

Життя Павла Білецького було невиправдано коротким, але надзвичайно широким, глибоким і наповненим. Його цінності, віра в краще майбутнє та світла пам’ять назавжди залишаться в серцях тих, хто мав честь його знати.