ЯМПІЛЬЩИНА ПРОЩАЄТЬСЯ З ВІТАЛІЄМ МІНЧЕНКОМ: СЛАВА ГЕРОЮ!

ВІДДАВ ЖИТТЯ, ЩОБ ІНШІ ЖИЛИ…

Вони загинули, їм сорому не мати,
Пішли у небуття спочити на віки.
Чи було легко їм своє життя віддати?
Мовчать – над ними лише тиша і вінки.
І прапор гордо на вітру тріпоче,
І серце втратою пронизано наскрізь,
І дивляться на нас такі живі і рідні очі,
Ми ж стоїмо, потупившись від сліз.
Вони загинули не ради нагороди,
То для живих – медалі й ордени.
Найкращі діти нашого народу,
Країни молодої дочки і сини.
Їх пам‘ять світла поруч з нами,
А стежка до могили бур‘яном не заросте,
І дай нам сили, Господе ласкавий,
Звитягу їхню не зганьбити попри все.
Безсмертні душі їх у вирій відлітають,
Залишившись навічно янголами там.
І хоч говорять, що герої не вмирають,
Героям мертвим ми завдячуєм життям.
Костянтин Вишневський.

Імена, імена… Вони вплітаються у болючий мартиролог України, що з кожним роком зростає, мов страшна чорна книга болю. Кожне ім’я – це життя, це мрії, це обірвані долі. Але водночас – це незламність, відвага й любов до України. Віталій Мінченко, наш земляк з Ямпільщини, пішов до кінця, до самої межі, за якою – вічність.

Ямпільщина втратила ще одного воїна на фронті спротиву та оборони України. Знову громада зустрічала свого сина «на щиті». 31 серпня 2025 року поблизу населеного пункту Костянтинівка Донецької області загинув уродженець міста Ямполя, сержант Віталій Анатолійович Мінченко.

Народився Віталій Анатолійович 20 серпня 1982 року в місті Ямполі. Тут минули його дитячі роки. Навчався в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2 міста Ямпіль. Після закінчення 11 класу вступив до Сумського державного університету, обравши кілька спеціальностей. Після навчання деякий час працював у Ямполі на приватному підприємстві Василя Балабана, який згадує Віталія як працьовитого, відповідального, доброго та щирого сусіда. Згодом Віталій створив сім’ю з дівчиною-бушанкою Наталею і переїхав жити до Києва. Там працював, там народилась його донечка Катруся. Додому приїжджав нечасто, але завжди з теплом у серці.

У годину випробувань Віталій Мінченко, як вірний син своєї землі, не стояв осторонь страшної війни. 14 лютого 2023 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України Деснянським районним у місті Києві ТЦК. Пліч-о-пліч з побратимами боронив Батьківщину від російської навали.

Проходив службу в 54-ій окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи, пізніше був переведений до 5-ої окремої штурмової бригади – елітного підрозділу, оснащеного переважно західними зразками озброєнь. Полк був створений навесні 2022 року після повномасштабного російського вторгнення. Віталій брав участь у боях під Лисичанськом, Сіверськом, Вуглегірськом, Майорським. Його бригада у 2023 році воювала в Бахмуті та його околицях. Міцні знання та відповідна вища технічна освіта допомагали Віталію виконувати поставлені бойові завдання чітко, точно та результативно. Завдяки впевненим діям нашого земляка і його бойових побратимів ворог ніс значні втрати. На жаль, доля відвернулась від Віталія в один фатальний момент. Сержант, майстер відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, віддав своє життя під час виконання бойового завдання. Ворожий fpv-дрон влучив у автомобіль, миттєво обірвавши життя мужнього воїна. Але не його подвиг, не його приклад. Віталій до останньої секунди залишався вірним присязі та Україні.

Третього вересня Ямпільщина проводжала свого вірного сина в останню путь. Жалобна процесія рушила від територіальної лікарні рідними вулицями. Містяни зустрічали Героя на колінах – з квітами, державною символікою і сльозами. Кожен схиляв голову, віддаючи останню шану тому, хто віддав життя за нашу можливість жити під мирним небом. Віталій Мінченко – справжній Герой.

До будинку родини Мінченків тягнувся безкінечний потік рідних, знайомих, сусідів, друзів, однокласників. Усі вони згадували Віталія як добру, світлу, щиру людину. Плакала тітка Галина, яка називала його своєю третьою дитиною. «Добрий, порядний. Дуже шкода, що така доля гірка випала йому. Вічна пам’ять Віталику!» Класний керівник Віталія, Наталя Бурдейна, згадувала його як відповідального, чуйного, доброго, безвідмовного учня. «Ми завжди пам’ятатимемо його», – говорила вчителька, плачучи: «Низький уклін і сердечні співчуття батькам». Доброю дитиною був Віталій для чисельних сусідів, які прийшли провести його в останню земну дорогу.

У центрі Ямполя відбувся траурний мітинг. Лунав Державний Гімн України. Скорботним голосом ведуча Юлія Шкатула зачитала рядки біографії Віталія – життєпис, який увібрав мужність, честь, патріотизм і громадянську відвагу. Слово до громади мали секретар Ямпільської міської ради Вадим Семенюк, вчителька початкових класів Ліцею ім. Івана Богуна Ямпільської міської ради Олена Максименко та священник ПЦУ о. Богдан (Хоптяний).

Як мужнього Воїна, відданого сина-патріота згадував у своєму виступі полеглого Віталія Мінченка Вадим Семенюк:
– Ніщо не зменшить біль утрати для матері, батька, дружини, доньки, рідних. В жалобі в цей день схиляємо голови за душу полеглого Героя. Нехай пам’ять про усіх убитих згуртує нас, живих, дасть силу й волю, мудрість і наснагу для зміцнення української держави на власній землі. Хай горить свіча пам’яті. І серцем нехай кожен з нас торкнеться до цього вічного священного вогню — частинки вічного. Низький уклін батькам за виховання сина-патріота, перед яким і усіма полеглими Захисниками ми усі в неоплатному боргу. Слава нашим ЗСУ! Слава Україні!

«Цвіт нашої нації знищують ті, кому проплатили іпотеку “рубльом”, а наші мами, дружини, наречені ховають під чорною хусткою невимовне горе та вічну печаль, не стримуючи сліз з тремтінням у голосі», – говорила у своєму виступі Олена Максименко:
– Як тихо струшує осінь ледь пожовкле листя, так тихо відходять у Вічність наші воїни, наші Герої. І, на жаль, ніхто й ніколи не повідомить нам, чи усвідомлювали вони, що саме ця мить стане останньою. Неможливо сприймати розумом, що чоловіки, яким ще жити й жити, забезпечувати сім’ї, виховувати дітей, тихо поповнюють воїнство небесних янголів. Важко говорити про те, що сьогодні Ямпільщина прощається з Воїном, який сумлінно виконував свій священний обов’язок перед Батьківщиною. Віталій – випускник нашої школи 1999 року. Під час навчання був старанним хлопцем, відповідальним, добросовісно виконував поставлені перед ним завдання, серйозно ставився до будь-яких доручень, не цурався ніякої роботи. Толерантний, спокійний, завжди врівноважений. Завжди прислухався до порад учителів. Мав допитливий розум і почуття гумору. Для однокласників був справжнім другом, справедливим і відвертим, вірним і безвідмовним. Дуже шкода, що ворожі кулі відбирають життя у тих, хто не несе їхнім власникам ніякої загрози. Спочивай, Віталію, з миром, легких тобі хмаринок. Низько вклоняюсь батькам за виховання сина. Дякую тобі, Герою, за наш відносний спокій. Слава Україні!

– Нехай Господь прийме його зранену й змучену душу до своїх світлих осель – туди, де немає пекла війни, болю і страху. Бо тут, на землі, цього було сповна. Він заслужив вічний спочинок, бо життя своє прожив мужньо, а смерть прийняв як справжній воїн, – сказав у своєму виступі о. Богдан. – А ми молімось за кожного і пам’ятаймо. Для них це дуже важливо. Вони там на Небі мають знати, що їх жертва була не марною, що ми гідним життям зробимо усе для процвітання нашої України.

У хвилині мовчання і спільній молитві учасники громадянської панахиди віддали шану полеглому Герою і всім Захисникам і Захисницям, які пожертвували своїми життями за свободу і незалежність України.

Неможливо було стримати сліз рідним. Осиротіла сім’я – батьки Валентина Василівна та Анатолій Іванович, дружина Наталя та донечка Катерина. Припавши одне до одного, згорьовані батьки ледь тримались за останню ниточку сили. Гіркий плач рідних зливався зі звуками військового салюту і Державного Гімну, під якими у Небо здіймалася ще одна душа, щоб стати у стрій Воїнів Світла, Вічних Захисників України.

Віталія Мінченка поховали на Ямпільському цвинтарі. Там тепер замайорів уже дев’ятнадцятий Прапор України – саме стільки Героїв-ямпільчан знайшли тут вічний спочинок.

Чорне горе ходить Україною, та водночас воно дарує нам світло – світло жертовності й незламності найкращих синів і доньок. Їхня кров і біль – це коріння нашої майбутньої Перемоги. І вона буде, обов’язково буде. Буде для Віталія Мінченка десь поміж хмаринок, буде для живих побратимів і земляків. Бо, коли над тілом загиблого побратима один каже «Слава Україні!», а сотні живих козаків-героїв, жінки, старші чоловіки і діти відповідають «Героям слава!», небеса це сприймають, як вказівку до благословінь на Перемогу усієї України.

Уклін тобі доземний, Воїне! Дякуємо за захист, за мужність, за подвиг. Честь і слава тобі, Захиснику України! Безсмертя у серцях тих, хто пам’ятатиме й дякуватиме завжди.
На білих полотнах дороги до раю,
Вже тисячі наших незримих слідів…
Вклоніться Героям! Вони не вмирають,
Вони завжди з нами – усі, як один!