29 серпня – День пам’яті захисників України, які полягли в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Ця скорботна дата нерозривно пов’язана з однією з найтрагічніших сторінок російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – виходом українських воїнів з оточення під Іловайськом.

Російсько-українська війна, розпочата 20 лютого 2014 року, побачила в серпні того ж року одні з найкривавіших боїв за Іловайськ. Ця битва стала поворотним моментом початкової фази конфлікту, глибоко вплинувши як на українське суспільство, так і на міжнародні відносини в Європі.

Вибір 29 серпня як Дня пам’яті захисників України, що загинули за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність, є невипадковим. Саме цього дня у 2014 році російські війська підступно розстріляли колони українських військових, які виходили з оточення під Іловайськом. Незважаючи на неймовірний героїзм та опір ворогу, українські воїни зазнали значних втрат.

На тлі дозріваючих соняшникових полів розгорнулися трагічні події. Саме тому сонях став символом Дня пам’яті захисників України. Але цей символ не лише нагадує про мужність наших героїв, а й уособлює незламність духу та прагнення до життя.

В оточенні, під ворожим вогнем, на соняшникових полях загинули 366 українських воїнів, 429 отримали поранення, 158 зникли безвісти, а 300 потрапили в полон. Іловайськ – це не лише трагедія, а й свідчення української незламності, подвигу та жертовності наших військових. Важливо пам’ятати, що попри втрати та обман ворога, наші захисники не здалися, а мужньо продовжували боротьбу.

Цей день слугує гірким нагадуванням про підступність і віроломність російського агресора, про те, що будь-які домовленості з терористами та вбивцями ведуть не до миру, а до смертельної небезпеки. Сьогодні цивілізований світ остаточно переконався в неможливості довіряти росії.

У цей день ми вшановуємо пам’ять загиблих в Іловайській трагедії, а також десятки тисяч полеглих з 2014 року в сучасній російсько-українській війні. Серед них – багато жінок, які, як і чоловіки, стали на захист української державності. Різні за походженням, віком, освітою, професією, їх об’єднує глибокий патріотизм та небайдужість до долі України. Вони виборювали та щоденно продовжують боротися за право українців на власну державу та ідентичність.

Цьогорічні заходи присвячені також долі жінок у війні. Через їхній героїзм, волонтерську діяльність та щоденну турботу про близьких розкривається злочинна природа війни та рашизму як людиноненависницької ідеології.

Жіночі історії війни найяскравіше висвітлюють її як людську трагедію – трагедію окремої людини, родини, громади, міста чи села.

З початком війни кількість жінок в українській армії значно зросла, і вони відіграють все вагомішу роль. На різних посадах, як на передовій, так і в тилу, вони демонструють високий професіоналізм і сміливість. На рівні з чоловіками вони служать кулеметницями, розвідницями, снайперками, бойовими медикинями, водійками, патрульними, забезпечують зв’язок і логістику, чинять опір на окупованих територіях. Станом на початок 2025 року, в ЗСУ служить понад 70 000 жінок, що є найвищим показником серед армій світу, включно з країнами НАТО.

Україна вже понад 11 років героїчно протистоїть російському агресору, ведучи збройну боротьбу за свою незалежність і територіальну цілісність. Ми платимо за це надзвичайно високу ціну. Поки триває війна, точна кількість загиблих, їхні імена та всі героїчні чи трагічні історії залишаються невідомими. Проте ми впевнені, що українське суспільство зробить усе можливе, аби полеглі Герої та Героїні залишилися в нашій пам’яті не просто цифрами, а як взірець мужності та самопожертви, гідні найвищої шани. Наша пам’ять про них має бути живою, світлою та дієвою.

Поки триває воєнний стан та існують постійні загрози, масові зібрання 29 серпня на площах міст неможливі. Однак кожен може індивідуально вшанувати пам’ять загиблих, відвідавши місця їхнього поховання, підтримавши їхні родини увагою, добрим словом і конкретними справами.

Після перемоги ми віднайдемо та плекатимемо нові традиції вшанування пам’яті загиблих Захисників і Захисниць. Вже сьогодні ми називаємо на їхню честь вулиці, висаджуємо меморіальні сквери, засновуємо іменні стипендії, проводимо спортивні, патріотичні та культурно-мистецькі заходи. Вже існують місця пам’яті та меморіальні об’єкти у публічному просторі. Триває робота над створенням секторів військових поховань, нових військових меморіалів та Національного військового меморіального кладовища, де з почестями ховатимуть загиблих Захисників і Захисниць. Ми пам’ятаємо і будемо пам’ятати.

Історична довідка

Початок війни. У 1991 році Україна відновила свою незалежність. Однак Російська Федерація не припиняла спроб повернути контроль над Україною.

Тиск посилився з приходом до влади у Росії Владіміра Путіна, колишнього співробітника КГБ. Його режим побудований на культі лідера, монополії на владу, обмеженні свободи слова, використанні засобів масової дезінформації, нарощуванні репресивного апарату та переслідуванні інакомислячих. Кремль повернувся до практики «збирання земель», почавши з підкорення Чечні, а потім підбурюючи сепаратистські рухи в колишніх республіках – Молдові, Грузії, провокуючи конфлікт на українському острові Тузлі. Зрештою, у 2014 році росія розпочала гібридну агресію проти України. Світ знову зіткнувся з режимом, який прагне переділу кордонів держав та прямує до новітнього тоталітаризму.

Сучасна російсько-українська війна розпочалася після Революції Гідності, головною вимогою якої було повернення України до європейського шляху розвитку та підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Ціною протистояння на Майдані стала Небесна Сотня – 107 загиблих героїв. Наляканий Віктор Янукович втік до Росії, звідки закликав Путіна здійснити військове вторгнення для відновлення його влади.

Російська Федерація скористалася тимчасовим вакуумом влади в Україні та перейшла до активної агресії. У Криму так звані «зелені чоловічки» (російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків) захоплювали адміністративні будівлі, військові частини та інші стратегічні об’єкти.

Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Росією порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки. З використанням військових формувань, дислокованих у Криму, Росія блокувала українські військові частини. На початковій стадії агресії російські військовослужбовці не мали розпізнавальних знаків. Таким чином, із захоплення Росією Кримського півострова в лютому–березні 2014 року розпочалася сучасна російсько-українська війна. Про це йдеться в заяві українського парламенту «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року, а також у рішеннях міжнародних судів.

Зокрема, Європейський суд з прав людини підтвердив, що РФ встановила контроль над Кримом з 27 лютого 2014 року.

У березні–квітні 2014 року російські спецслужби та диверсанти почали дестабілізувати ситуацію в південних і східних областях України, організовуючи антиукраїнські мітинги та спроби утворення незаконних квазідержавних утворень. У відповідь патріотичні українські сили чинили опір масовими акціями, відстоюючи територіальну цілісність держави.

На початку квітня росія розпочала реалізацію плану «Новоросія» – захоплення території східних областей України. Після проголошення так званих «народних республік» на Донеччину та Луганщину безперешкодно та масово прибували загони російських диверсантів із військовою технікою і зброєю. Однак план швидкого «кримського сценарію» провалився. Боєздатні частини Збройних Сил України, підрозділи МВС, Національної гвардії та добровольчі формування зламали наміри агресора. Влітку 2014 року російські гібридні сили на сході України зазнавали значних втрат. 23–25 серпня на територію Донецької та Луганської областей зайшли вісім батальйонно-тактичних груп Збройних сил РФ. До наступу залучили 70 російських військових частин, що призвело до нової ескалації агресії РФ.

Бої за Іловайськ.

З травня по серпень 2014 року українські підрозділи провели понад 40 операцій, звільнивши дві третини окупованих територій і понад 100 населених пунктів Донецької та Луганської областей. Сили АТО поступово брали ситуацію під контроль, локалізуючи ворожі угруповання та звужуючи кільце ізоляції. З’явилася можливість блокувати російських окупантів у районах Донецька, Макіївки, Горлівки, Луганська, розділити їх на окремі осередки та створити передумови для успішного завершення збройного конфлікту.

З 11 серпня 2014 року Штаб АТО планував операцію з розгрому основних сил незаконних збройних формувань «ДНР» і «ЛНР» у містах Єнакієве, Горлівка, Первомайськ, Стаханів та завершити зачистку Іловайська. Це дозволило б заблокувати незаконні озброєні підрозділи в Донецьку з півдня і сприяло б просуванню сил АТО для звільнення міста.

Відтак Іловайськ мав стратегічне значення на Донбасі. Боротьба за нього тривала від початку серпня 2014 року паралельно зі штурмом Савур-Могили, Антрацита і Красного Луча.

Перший наступ на Іловайськ здійснили підрозділи ЗСУ разом із добровольчими батальйонами МВС («Дніпро-1», «Шахтарськ», «Азов», «Миротворець», «Херсон», «Світязь», «Івано-Франківськ») та батальйоном «Донбас» Нацгвардії України 6–7 серпня. За три дні добровольчі батальйони «Азов», «Донбас» і «Шахтарськ» за підтримки підрозділів 51-ої ОМБр і 40-го БТрО знову пішли на штурм. Попри невдалий результат, їм вдалося зайняти 4 блокпости навколо міста, фактично напів оточивши його та створивши сприятливі умови для подальших дій.

18 серпня українські силовики увійшли в Іловайськ, взявши під контроль більшу частину міста. Однак утримати позиції було надзвичайно складно через безперервний мінометний та артилерійський вогонь армії РФ із систем «Град», «Смерч», «Ураган».

Усвідомивши, що плани щодо захоплення українських земель руйнуються, керівництво РФ вдалося до введення регулярних військ на територію східної України.

За матеріалами Генеральної прокуратури України, у ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбулося наймасштабніше вторгнення ЗС РФ. Дев’ять батальйонно-тактичних груп (3500 осіб, до 60 танків, до 320 бойових машин, до 60 гармат, до 45 мінометів, 5 ПТРК) увійшли на адміністративну територію України в районі населених пунктів Побєда – Берестове, з подальшим маршем у район Іловайська. Російська техніка була замаскована, а тактичні знаки замінені на розпізнавальні позначки українських підрозділів.

До 28 серпня 2014 року російські регулярні війська та бойовики оточили угруповання сил АТО (війська сектору «Б» та батальйони МВС України). Українське командування розраховувало деблокувати їх за допомогою резервів, але ці підрозділи були укомплектовані переважно нещодавно мобілізованими бійцями без належної підготовки.

Після переговорів російське командування надало гарантії безпечного виходу українських сил з оточення. Однак 29 серпня, під час руху двох колон, росіяни порушили домовленості, розстрілявши колони із засідок. Унаслідок підступності окупанта українська армія зазнала втрат: 366 загиблих, 429 поранених, 158 зниклих безвісти, 300 у полоні. Вторгнення російських військ та іловайська трагедія змусили українську сторону погодитися на умови перемир’я. 5 вересня було підписано Мінську тристоронню угоду.

Над матеріалами працювали співробітниці Українського інституту національної пам’яті: Олена Охрімчук, Ганна Байкєніч

« повернутися