З початку повномасштабної війни багато українців були змушені виїхати за кордон. Це спричинило численні дискусії в соціальних мережах між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто виїхав. Кожна сторона вважає, що опинилася у складних обставинах, але переконана, що саме їй найважче.

Еміграція з України: порятунок чи емоційна загибель?

Прикладом такої дискусії є пост в соціальній мережі, де дівчина поділилася своїм досвідом спілкування з психологом. Вона не надала жодної передісторії, але передала слова терапевта:

“Тільки що на терапії психотерапевтка сказала фразу “Українці в еміграції проходять в рази важчий морально-психологічний стан, ніж люди які залишилися в Україні. Тобто мозок людей які залишились – адаптувався повністю до всіх подій і має хоча б відчуття дому і рідного всього навколо. А люди які виїхали закордон – мають лише постійну тривогу, розлад адаптації, + важкість інтеграції в суспільстві де вони ніби лишні, відчуттям провини і постійний стрес.” Мій мозок досі опрацьовує цю інфу”

У відповідь на її публікацію інші користувачі висловили свою думку щодо ситуації. Більше 500 людей висловили досить радикальну позицію – більша частина коментаторів підтримала тих, хто залишився жити в Україні, вважаючи, що їм набагато важче морально, ніж релокантам. Ось деякі з коментарів:

“Дивна в неї позиція. Я живу в Україні і мені зносить дах через мобілізацію, ментальний розлад, закриті кордони і дружина в еміграції, а я не можу до неї приїхати. Залюбки б помінявся з кимось з еміграції і тривожився б за адаптацію, а не постійний ризик померти на війні чи від ракети. З чого вона взяла, що я тут адаптувався?”

***

“Скажемо так, зі свого досвіду,як людини яка залишилась у Донецьку у свій час. Було страшно,дуже…але морально легше,бо рідні поруч, друзі поруч. Повномаштабка яку застала у Харкові, набагато страшніша…але зараз у еміграції я ніби втратила саму себе. Втративши мову, втратила свою ідентичність…невистачає розмов по душам, якогось свого кола яке вибудовувала роками, немає задоволення. Ти у безпеці фізично,але морально на дні”

***

“Це правда, мабуть. Але є нюанс: ті, хто в Україні, можуть загинути будь-якої хвилини, і тримають це в голові, проживаючи своє щоденне життя. Цікаво, що про це сказала б психотерапевт?”

Деякі користувачі розкритикували і психолога, вважаючи, що порівняння становища біженців і тих, хто залишився, “абсолютно неадекватне”:

“Абсолютно неадекватне порівняння. Психіка тих, хто в Україні зараз здебільшого мобілізована і тримається на останній волосині, щоб вижити. А от коли війна закінчиться, то на людей, які її тут переживали, махом нахлинуть усі ПТСР, наслідки, проблеми і тд. В той час як люди в еміграції вже будуть адаптовані з влаштованим життям, ми тут будемо своє відновлювати з руїн. Ваша терапевтка видає бажане за дійсне, бо сама в еміграції. І цією доморощеною статистикою намагається зашлушити СВОЄ почуття вини “

Один користувач навіть запропонував фахівцю пожити в Харкові чи Харківській області:

“Нехай би ця психотерапевтка пожила пару місяців у Харківській області, або в Харкові, а ще б свої ідеї харків’янам презентувала. Як що, то я в еміграції, і це капець, але навіть не уявляю, як люди витримують жити при постійних обстрілах”.

Був помічений і коментатор, який засумнівався в компетенції психолога, він написав так: “Омг, ріл, важче в еміграції, подумаєш за тебе турбуються та допомагають асимілюватись і запустити життя заново. В той час коли в тебе в “дома” всьому пізда і треба починати життя з початку. Компетентний психолог”.

Однак були й ті, хто став на бік українців, які покинули країну – одна дівчина залишила коментар, де написала, що ті, хто залишився, зневажають або ненавидять біженців за кордоном:

“Читаючи подібні пости, щоразу переконуюсь: ті, хто залишився ненавидять або зневажають тих, хто виїхав. Чому стільки злості, заздрості й осуду один до одного? Я вважаю, що кожен має право обирати, де і як йому жити. Це особисте рішення, яке не варто засуджувати. У кожного свої обставини й свій шлях”.

Інша поділилася своїми відчуттями після двох з половиною років у США: “Я два з половиною роки провела в еміграції в США, і чесно перший рік теж думала що повернула собі життя) далі потрошки все зійшло на ні, і в результаті виявилось найважчим досвідом в житті, з психоемоційним розладом адаптації, антидепресантами і постійним “нічого не хочеться”. Тому так, напевно скоріше у всіх ситуативно”.

Як не дивно, в одному коментатори були єдині – для кожної людини питання відчуттів індивідуальне. Психіка у всіх працює по-різному, обставини в житті також складаються унікально, тому порівняння двох великих груп людей, таких як біженці і ті, хто залишився в Україні, не зовсім доречне і коректне. Дискусії про еміграцію тривають.

Вас також можуть зацікавити новини: