?Галина Лицур-Щадей: «Кожен наш труд має стати краплиною загальної справи»

У п’ятницю, 26 липня, в Золочівській міській бібліотеці ім. І. Франка відбулась творча зустріч з письменницею з Прикарпаття, журналісткою та надзвичайно талановитою й креативною особистістю Галиною Лицур-Щадей. Під час зустрічі вона презентувала свій новий роман «Вдома чекає Марко». Модератором та ініціатором цієї зустрічі була громадська діячка, літературна оглядачка та членкиня виконкому Золочівської міської ради Галина Новосад.

Галина Лицур-Щадей – людина, наділена багатими талантами. Вона має власний бізнес, займається квітами. Перша її книга отримала назву «Таке життя».

Творчість Галини Лицур-Щадей багатогранна. Вона не обмежується лише написанням літературних творів. Пані Галина є кураторкою аматорської театральної студії «Вертеп» в місті Долина. Вона пише для студії сценарії різноманітних постановок. Учасники презентації мали змогу побачити фрагмент відеоспектаклю, поставленого за оповіданням пані Галини «Девʼять розсипаних всесвітів». Цей твір вона присвятила своєму землякові Володимиру Конраду, який загинув, захищаючи Україну. Сиротами залишилося девʼятеро дітей. Це надзвичайно щемка і болюча історія.

– Пані Галино, розкажіть ким ви хотіли стати, коли були дитиною? Чи мріяли ви коли-небудь стати письменницею?
– Хотіла стати журналісткою і в підсумку нею стала, а письменницею не мріяла бути. Не ставила собі такого ні за ціль, ні за мету, а от саме стати журналісткою – це був мій план. В принципі ніким іншим я і не хотіла бути.

– Під час вашої презентації я зрозуміла, що ви дуже багатогранна особистість і займаєтесь не лише написанням книг. А що приносить вам найбільше щастя та задоволення?
– Найбільше щастя мені приносять мої діти, відтак – письмо, і відтак – квіти.

– Що вас спонукало до написання першої книги?
– Ну це власне потреба писати, сказати про певні речі на авдиторію, розповісти ту чи іншу історію. Історії інших людей я переживаю дуже глибоко, фактично кожну з них я переживаю як свою особисту. Особливо тоді, коли я пишу текст, заходжу в цей текст, я заходжу в цю історію і ця історія живе в мені, а я живу в ній. Іноді, коли цих історій назбирується є багато речей, які вражають, які зачіпають. Можуть бути одне слово, одне почуття, одна емоція, а за нею ціла історія. От тому є потреба це розповісти, саме тому я почала писати.

– Сьогодні ви презентували вже свою другу книгу «Вдома чекає Марко». Скільки часу вона народжувалась?
– Я писала її 2 роки, це при тому, що я мала перерву пів року. Текст жив у моїй голові, але я нічого не записувала. Це було, можливо, дорослішання самої героїні, а мене – дорослішання як авторки. Коли я почала далі писати цей текст, то вже було більше усвідомлення, більше визначення. Після піврічної перерви я вже чітко розуміла, що хочу сказати цією книгою. Я ще не знала як я це скажу, тобто, які події будуть відбуватися, але що я хотіла сказати – чітко знала це: і на рівні відчуттів, і на рівні емоцій, і на рівні ословленості.

– Як вплинула війна на вашу творчість? Чи продовжуєте ви активно писати, чи вкладаєте свою енергію в щось інше.
– Війна погано вплинула на все і на творчість в тому числі, тому, що ми вибились з нашого рутинного спокою, хоча ми не маємо його вже від 14-го року. Після повномасштабного вторгнення росії я рік нічого не писала, не читала. Я пробувала читати текст, але нічого не розуміла. Навіть вже зараз, коли я читаю великі твори, мені складно їх читати, бо я гублю «нитку». Зараз я живу в минулій епосі, бо власне працюю над Наталею Кобринською і найбільше читаю листування Франка та інших. У цій епосі я все добре сприймаю, дуже чітко, а от сучасні тексти таки даються важче. Рік я не могла нічого писати чи читати, моя діяльність була більш звернена на те, що потрібно допомогти, що потрібно зробити, що я можу зробити зараз у цей момент, що би принесло практичну користь людям та державі. Я не кажу, що займаюсь волонтерством, бо волонтерство – це повністю самопосвята, але кожен наш труд мусить ставати тією краплинкою до загальної справи – до Перемоги. Ми відкривали збори із вертепами. Вся моя літературна творчість відколи триває війна є моєю офірою для Перемоги, тобто премії, які я отримувала, гроші з продажу книг – усе передаю на потреби наших захисників. І сценарії, які пишу для «Вертепу». Не планую цим займатися завжди, бо не можна всім займатися. Мені подобається ця театральна діяльність, але зараз це більше спрямоване для прикладної допомоги і діти хочуть долучитися, і ти бачиш це і цим надихаєшся: тим їхнім запалом, їхнім натхненням. Вони такі раді були, коли ми зібрали кошти на 2 дрони і ще долучились коштами на придбання автомобіля. Це бажання дітей, а у нас 20 осіб у «Вертепі», воно надихає, додає сили і ти розумієш що є заради чого рухатися вперед, заради кого боротися і, власне, кожен робимо те, що можемо на своєму місці.

– Під час презентації книги ви розповідали, що, зокрема, книга є і про те, як знайти баланс між матеріальним та духовним. А як ви знаходите цей баланс в особистому житті?
– Розумію, що матеріальний ресурс людині потрібен для того, щоби були закриті базові потреби. Людина мусить мати дах над головою, мусить мати за що купити їсти, за що одягнутися, мусить подбати про добробут своїх дітей. Це такі основоположні речі, і для того ми мусимо працювати, часом доводиться робити таку роботу, яка не завжди приносить задоволення. Небагато в Україні письменників, які можуть сказати, що вони можуть себе забезпечити власне літературною діяльністю. І є інша діяльність, яка забезпечує ті речі і тому доводиться десь балансувати це. Але заробляти гроші заради грошей? Я в цьому не бачу ніякого сенсу, тобто гроші для мене не є мета, гроші для мене – це ресурс. І навіть коли ми ходимо з вертепами, треба займатися і логістикою, і нагодувати дітей. В це я вкладаю власні кошти, тому що це моя частка, мій внесок і я це роблю з великим задоволенням. І дякую Богу, що маю можливість це зробити.

– Дуже дякую вам за розмову, бажаю перемоги і творчих успіхів!
– І я вам дякую і дякую пані Галині Новосад, за запрошення.

Розмовляла
Анна БУКОВСЬКА
Фото авторки