За даними Українського інституту національної пам’яті, майже 750 тисяч українців втратили рідні домівки та своє майно внаслідок депортації і примусового переселення у 1944 – 1951 роках, що супроводжувалися терором, репресіями, конфіскацією матеріальних цінностей, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав мешканців регіонів, на які, зокрема, розповсюджувалася дія угоди між УРСР та комуністичною Польщею про «взаємний обмін населенням». Рішення про депортацію на тлі утвердження комуністичних режимів після вигнання нацистів зі Східної Європи і для встановлення радянсько-польського кордону було узгоджено 9 вересня 1944 р. Тоді у Любліні УРСР та Польський комітет національного визволення підписали документ про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР та створили відповідні органи.

За рішенням Верховної Ради України роковини депортації — примусового виселення у 40-х — 50-х рр. з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини українців, де вони проживали споконвіку, відзначаються щороку у другу неділю вересня.

Комуністична влада, і в СРСР, і в Польщі, запланувавши переселення, ставила за мету, зокрема, упокорення населення та знищення осередків українського визвольного руху.

За даними польського історика та архівіста українського походження Євгена Місила, злочинна депортація, що проводилася силами управлінців, війська Польського та підрозділів НКВС, відбувалася у кілька етапів.

Під час першого, з 15 жовтня до грудня 1944 р., було вивезено понад 20 тис. українців переважно з Холмського, Грубешівського, Томашівського та Замостівського повітів, що найбільше навесні та влітку 1944-го постраждали від антиукраїнських дій Армії Крайової. Перший ешелон з переселенцями було відправлено із села Стрільці Грубешівського повіту. У 28 вагонах вивезли 290 осіб, власників 78 господарств — кінцева зупинка — станція Ново-Хортиця Запорізької області.

Другий етап депортації тривав з січня по серпень 1945 року. За цей період було вивезено 229 685 осіб (59 644 родини).

На третьому етапі — з вересня по грудень 1945-го — виселення проводилося силами трьох дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виганяли українців з Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів. На збори давали лише кілька годин, люди залишали у покинутих селах фактично все своє майно — будинки, землю, худобу.

На четвертому етапі (січень — 15 червня 1946 р.) депортували найбільшу кількість жителів Закерзоння — понад 250 тисяч. За даними Українського інституту національної пам’яті, виконавці тепер діяли особливо жорстко — нищили навіть цілі села. «У січні-березні проти селян, котрі не бажали лишати домівку, провели пацифікацію. Наприклад, у селі Завадці Морохівській Сяноцького повіту, де 25 січня 1946 року солдати 2-го батальйону 34-го піхотного полку ВП вбили 56 мешканців», — зазначають в УІНП. Для військових збільшили ліміти — число родин для виселення протягом доби зі 100 до 500 на одну дивізію.

У цій фазі акції Військо Польське випробувало насильницьку схему виселення, яку повторили під час акції «Вісла».

Кілька разів термін виселення українців продовжували. Офіційно депортація закінчилася у червні 1946 р., хоча зачистка тривала ще до кінця липня. Загалом у 1944—1946 рр. лише за офіційними даними на територію УРСР було депортовано 482,8 тис. осіб. Утім, реальна кількість українців, вигнаних зі своїх домівок, більша.

Умови переїзду депортованих були жахливими. Від дому до залізниці їх супроводжував військовий конвой. На залізничних станціях люди проживали просто неба, без харчів та медичної допомоги. При тому час очікування ешелонів міг тривати від кількох тижнів до кількох місяців. Перевозили депортованих у товарних вагонах. Інколи до місця призначення ешелон міг їхати цілий місяць. Нерідко вагони з переселенцями зупиняли на середині шляху і людей виганяли, пояснюючи це реквізицією вагонів для інших цілей. Практично всі прибулі на нове місце зіштовхнулися з житловою проблемою — на евакуаційні листи, в яких був перелік втраченого майна і вказана його вартість, у СРСР не зважали, і депортованим фактично нічого не компенсували. Бували випадки, коли переселенцям уже на другий день після прибуття на поселення вручали повідомлення про здачу державних обов’язкових поставок. Прибулі до південних та центрально-східних областей зіштовхнулися з мовним бар’єром і радянським світоглядом, їм важко було призвичаїтися до колгоспної системи господарювання — у колгоспах за роботу отримували не гроші, а трудодні. Пригнічувала відсутність церков і духовних осіб. З метою «радянського перевиховання» серед депортованих проводили масово-політичну роботу. Невдоволених «комуністичним раєм» арештовували й віддавали під суд як «націоналістичний елемент». Дехто з депортованих намагався повернутися на свої етнічні землі, але їх затримували на кордоні.

По українству вдарила і депортаційна акція польського комуністичного режиму «Вісла», що розпочалася 28 квітня 1947 року під приводом ліквідації формувань УПА на Закерзонні. З квітня по липень оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, 3 936 підозрюваних у співпраці з УПА кинули у концтабір Явожно. 200 бранців загинуло від катувань. Тільки за три місяці малу батьківщину втратили до 150 тис. осіб. Депортації українців з прабатьківських земель тривали й у 1948—1951 роках.

«Загалом примусове переселення українців призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнічні групи українського народу», — зазначають в УІНП.

Джерело: Голос України

« повернутися