“Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
(До 90-річчя від дня народження Василя Симоненка)
«Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», – писав про поета Євген Сверстюк. Він був першим паростком хрущовської відлиги і першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей.
На початку 2025 року Україна відзначає день народження Василя Симоненка – журналіста, визначного українського поета та одного з найактивніших діячів руху опору шістдесятників.
Василь Андрійович Симоненко народився в селі Біївці на Полтавщині 8 січня 1935 року. Потяг до Слова мав з юних літ.
У 1952 році, закінчивши з золотою медаллю середню школу, Василь вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Це був легендарний курс журфаку. Разом з ним навчалися Тамара Коломієць, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук.
Після отримання диплома Симоненко працював у редакціях газет. У редакції “Черкаської правди” Василь познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею. Згодом у родини народився син Олесь. Саме йому поет присвятив “Лебеді материнства”. Як святий наказ своїй дитині звучали батьківські поетичні рядки:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати…
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Писати вірші Василь почав ще в студентські роки, однак майже не друкував їх, не виносячи втручання радянської цензури. За його життя було видано лише збірку лірики “Тиша і грім”.
Симоненко вірив, що після страшних геноцидів і голодоморів, тоталітарних жахів імперії, український народ посяде гідне місце у світі.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.
Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.
Лікарі діагностували в Симоненка рак нирок. Хоча багато хто з друзів вважали, що поштовхом до смертельної хвороби стало жорстоке побиття поета міліціонерами на автостанції у Смілі. Справу зам’яли, але поет так і не оговтався від фізичних травм. 14 грудня 1963 року Василь Симоненко помер у черкаській лікарні.
У 1965 році в Мюнхені у журналі «Сучасність» вийшли поезії Симоненка, збірка «Берег чекань» та фрагменти його щоденника «Окрайці думок». Це справило ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі.
Про унікальність кожного, хто прийшов у цей світ він писав:
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Однак життя людини в тоталітарному середовищі не цінувалося злочинним режимом. У 1965-му поета посмертно висунули на Шевченківську премію, однак отримав він її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні.
«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – говорив Євген Сверстюк.
Симоненкові вірші стали піснями, а ще – виявилися пророчими і злободенними на часі.
«Де зараз ви, кати мого народу?» – це запитальне речення Василя Симоненка вочевидь зримо постало з огляду на страшні реалії сьогодення. Кати не ховаються, вони зухвало і відкрито прийшли втілювати свій злочинний план – завоювати нашу землю, відібрати силою те, що належить нашій нації. Знищити мову, культуру, зрештою і нас, як народ. Але їм це не вдасться. І допоки житимем ми, з нами поряд, як рятівний круг, як символ натхнення у боротьбі, будуть поезії Василя Симоненка. Адже він, як прапор свободи, крізь пекельні кола долі ніс горде звання УКРАЇНЦЯ. Щоб стати легендою для нових борців за Україну і взірцем для нащадків.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті.