Улітку, коли кінопрокат переживає затишшя між сезонами нагород, на світові екрани нарешті виходить один із найочікуваніших фільмів року. “Життя Чака” Майка Фленеґана – це драма з елементами наукової фантастики за оповіданням Стівена Кінга.

Це зовсім не пересічний фільм жахів, а винятково сентиментальна історія про незвичайне життя звичайної людини. Головну роль виконав Том Гіддлстон. В українському дубляжі юну версію його героя озвучив комік Василь Байдак.

Картина “Життя Чака” здобула приз глядацьких симпатій на кінофестивалі в Торонто, а критики назвали її найкращою екранізацією Стівена Кінга.

Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська розмірковує, чим особлива ця кіноінтерпретація Стівена Кінга та наскільки сьогодні можна вірити її сентиментальній філософії

Рівно як і сам стрічка, рецензія починається з кінця. Деякі кінопрофільні видання ще з моменту нагородження фільму в Торонто титулують його як найкращу екранізацію Стівена Кінга всіх часів. Утім, така гучна заява викликає сумніви хоча б тому, що передивитися їх усі, та ще й як належить – завдання не з простих.

Натепер у кіно існує щонайменше 68 фільмів і телешоу за творами Кінга, а ще кілька перебувають у розробці. Тоді як сам Кінг написав 65 книг і оповідань.

Головну роль виконав Том Гіддлстон. У українському дубляжі юну версію його героя озвучив комік Василь Байдак

Кадр з фільму

Якщо говорити про кіноекранізації американського письменника, то першими в асоціативному ряду постають фільми жахів. Такі фільми, як “Сяйво” Стенлі Кубрика чи “Керрі” Браяна Де Пальми, увійшли в класику світового кіно, зробили кінематографічний образ Кінга не менш популярним за літературний. І довели, що за його адаптації можуть братися автори будь-якого жанру та бекграунду, експериментуючи з основами книг – надприродним, екзистенційним і тілесним.

Разом із тим не варто забувати, що до першоджерел Кінга належить не лише містичне й страшне – наприклад, фільм “Втеча з Шоушенка”, що не потребує додаткового представлення і до сьогодні входить до всіх мейнстримних топів кіно всіх часів.

Це ідеальна голлівудська драма, де мало фантастики в її звичному розумінні, а акцент історії поставлений на непередбачуваності й дивовижності людської долі. Саме до цієї категорії й належить “Життя Чака”.

Можливо, це не найкраща екранізація всіх часів, а радше найжиттєствердніша й найліричніша. Замість вкотре підносити статус Кінга як короля жахів, це відкриває широкій публіці його менш відому професійну сторону.

Це ідеальна голлівудська драма, де мало фантастики в її звичному розумінні, і акцент історії стоїть на непередбачуваності й дивовижності людської долі

Кадр з фільму

Режисер фільму Майк Фленеґан – відомий синефіл, який працює з матеріалом Кінга не вперше (“Доктор Сон”, “Гра Джералда”, “Північна меса”) і дуже шанує першоджерело. “Життя Чака” знято за короткою історією Кінга, яка вийшла ще в 2020-му і нарівні з рештою оповідань, до речі, доступна в українському перекладі у збірці “І буде кров” видавництва КСД.

Рівно як і першоджерело, оповідь рухається від третього акту до першого. З перших сцен режисер вводить закадровий голос як текстового провідника. Все починається як фільм-катастрофа.

Можливо, це не найкраща екранізація всіх часів, а радше найжиттєствердніша й найліричніша

Кадр з фільму

Шкільний вчитель намагається провести урок для кількох учнів, але виходить якось не дуже. Звертаючи увагу на дивний хаос за вікном, вони читають уголос новини про землетрус у Каліфорнії, аж поки інтернет повністю не зникає.

Вчитель намагається взяти ситуацію під контроль і навіть викликає батьків до школи – однак ті перебувають на такому рівні безнадії, що ледь не починають ставити під сумнів логіку освіти, соціального порядку та сенсу життя.

Намагаючись бодай трохи відволіктися від апокаліптичного стану дорогою додому, його погляд падає на білборд із якимсь чоловіком на ім’я Чарльз Кранц, якому незрозуміло чому дякують за “прекрасні 39 років”.

Чому він отримує стільки уваги – запитує не лише глядач, а й той самий учитель, запиваючи важкий день віскі, розмовляючи телефоном зі своєю партнеркою.

Те, що поєднує всі фантастичні й реалістичні, страшні й не дуже історії Кінга – це його майстерне володіння мистецтвом саспенсу

Кадр з фільму

Те, що поєднує всі фантастичні й реалістичні, страшні й не дуже історії Кінга – це його майстерне володіння мистецтвом саспенсу. Йдеться про кінематографічний прийом, що поетапно занурює глядача в тривожну атмосферу очікування. Цим тут виступає історія життя Чака, винесена в назву, яка поступово сходить із віддаленого зображення на білборді в першому акті у великий епос про людину, що тримає в собі цілий світ.

Заповітна поява Чака, тобто Тома Гіддлстона, який найперше й зазиває на фільм, станеться лише в другій частині. Він – бухгалтер, і без зайвих церемоній експозиції герой кидає справи та просто на вулиці береться танцювати. Яскравий танок починає не лише Чак, а й сам кіновираз.

Серед великої кількості музики, танців і харизми Гіддлстона розкривається історія Чака, яку описувати недоречно, адже все стане відомо лише в останньому, тобто першому акті про моменти з дитинства. Але фільм обов’язково відповість на всі загадки за завісою саспенсу: і “хто він, чорт забирай, такий”, і “чому його життя таке особливе й сентименталізоване”.

Рівно як і першоджерело, оповідь рухається від третього акту до першого

Кадр з фільму

Замість деталей сюжету варто підкреслити резонанс, який вибудовує фільм. Той контраст після першої частини з безнадійним настроєм проти справжнього життя з хвилями оптимізму, що сьогодні можуть здатися лячними.

Цей перехід є моментом, коли глядачеві пропонується безкомпромісна умова – відмовитися від реалізму та приземленої логіки першої частини або пуститися в цей шалений танець разом із героєм, який святкує пізнання певного секрету ставлення до життя ще змалечку.

Факт перенасичення фільму пафосом сай-фаю та винятковим сентименталізмом у бік буденного й уміння вишукувати прекрасне в незначному – серйозний триґер для тих, хто не терпить наївних доз оптимізму.

Заповітна поява Чака, тобто Тома Гіддлстона, який насамперед і зазиває на фільм, станеться лише в другій частині

Кадр з фільму

Філософська й доволі заїжджена ідея фільму в його серці – про те, що кожен із нас має всесвіт усередині себе – приносить фільму претензію на те, щоб бути універсальною історією про мрії, страхи, життя, смерть, кохання та ще низку життєвих іменників. І принадливо обіцяє грандіозний колапс, який, утім, залежить лише від глядача – буде цей досвід радісним чи глузливим.

Тож питання – вірити чи не вірити в такі наративи – радше виходить за межі кінодискурсу й заходить на територію психології глядача в різних географічних умовностях.