ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: МИХАЙЛО ЦЮПЕР
«Я в армії не сидів у казармі, а був на полігонах, воювати умію, і я йду, заради дітей».
(пам’ятаємо про 52-річного старшого сержанта легендарної «десятки» Михайла Цюпера зі Старих Кривотул)
Михайло Цюпер народився 24 січня 1971 року в селі Красилівка в родині робітника залізобетонного заводу та працівниці колгоспу. У сім’ї зростало п’ятеро хлопців. Михайло був найстаршим та опікувався молодшими Ярославом, Василем, Андрієм. На жаль, наймолодший Роман помер ще маленьким. З дитинства Михайло, попри свої обов’язки, ріс допитливим, любив ходити у ліс, збирати гриби й опеньки, рибалити. Згодом у чоловіка були десятки вудочок та різного рибальського спорядження. Навчався у Красилівській початковій та Старокривотульській школах, любив математику, займався легкою атлетикою, був учасником народного хору «Барви Прикарпаття», мав багато друзів.

Ще учнем трудився в учнівському колгоспі. Після закінчення школи одразу пішов працювати у філіал від колись знаного Івано-Франківського заводу «Позитрон». Як багато його ровесників, Михайло Цюпер відслужив строкову службу в армії. Там став старшиною в артилерійському війську. Служив Михайло старанно, мав нагороди і відзнаки, ще й отримав рекомендацію на подальше навчання, щоби стати офіцером. Із майбутньою молодшою на два роки дружиною Людмилою Михайло познайомився ще перед армійською службою у Старих Кривотулах на танцях. Молоді люди зустрічалися чотири місяці. А згодом пані Людмила чекала коханого з армії та писала багато листів. Після завершення служби молоді люди одружилися. Попередньо Михайло прийшов до родичів дівчини та попросив її руки.

У 1993-му році у пари народилася донька Ольга. «Михайло не тямився від щастя, бо виріс в родині, де були лише хлопці. Тому Олечка стала для нього дарунком неба, – розповідає дружина Героя.—Він радісно побіг до своє мами та сповістив, що в Цюперів нарешті з’явилася дівчинка, і вона — його». Між батьком та донькою був особливий зв’язок, вони розуміли один одного з півпогляду. Чоловік привозив доні подарунки, допомагав вивчати математику. Згодом дуже гордився, що Ольга брала участь у всеукраїнських олімпіадах з французької мови, навчалася на факультеті іноземних мов у Чернівцях.
Аж у 2005-му році в родині з’явився син Юрій, який зараз він навчається на факультеті комп’ютерної інженерії Карпатського національного університету імені Василя Стефаника. Цюпери жили дружно, в любові, мирі та злагоді. Чоловік, аби забезпечити родину, їздив на заробітки. Перед повномасштабним вторгненням трудився сторожем в приватному акціонерному товаристві «Галнафтохім» в Івано-Франківську. «Михайло дуже добра людина, часто допомагав родичам і знайомим, по суті був безвідмовним, – продовжує пані Людмила. Завжди допомагав дружині по господарству. Для неї та дітей любив смажити яєшню з цибулею».
У час АТО/ООС Михайло отримав повістку, але через проблеми зі здоров’ям та операцію на ногах не пішов служити.

Повномасштабне вторгнення застало родину вдома. Михайло у той рік думав поїхати на заробітки за кордон. Та не судилося. На другий день великої війни чоловіка мобілізували. Рідним він казав: «Я в армії не сидів у казармі, а був на полігонах, зброю в руках тримати можу, воювати умію, і я йду, заради дітей». Михайло був старшим сержантом, бійцем протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». За словами дружини, їхній 8 батальйон називали «котами». «Чоловік і в мирному житті був людиною справи, а не слів, тому про те, як і де воює, говорив мало, майже не висилав світлин, – мовить пан Цюпер. — Та одного разу він вислав фото з котиком на руках, аби лише я посміхнулася та менше хвилювалася».

Воював Герой на Київщині, Чернігівщині, Харківщині та Донеччині. Мав позивний «Дядя Міша», бо був значно старший за побратимів, якими опікувався та відстоював, бо у кожному з них бачив свого сина. Щодня воїн хоча б раз у день телефонував або писав рідним, інакше не міг. Коли йшов на завдання, то іноді до 10 днів з ним не було зв’язку. Як був у відпусті за станом здоров’я, казав дружині, що краще, аби вона не знала, наскільки жорстокою є сучасна війна. Загинув воїн 15 червня 2023 року, отримавши смертельні поранення під час зенітного обстрілу поблизу населеного пункту Берестове Донецької області. За дев’ять днів до загибелі Михайло востаннє розмовляв з дружиною.

Розмова була важкою, бо у родині був похорон. Жінка сподівалася, що вона поговорить з чоловіком наступного дня, та не судилося… «Я тривожилася, чому він не телефонує, — мовить пані Цюпер. — Не знала, що він…востаннє пішов на позиції. Згодом родині повідомили невтішну звістку». Упродовж двох тижнів Михайло вважався безвісти зниклим. Далі рідні поїхали у Дніпро на впізнання. На жаль, інформація про те, що воїн загинув, підтвердилася, поховали захисника України в селі Старі Кривотули. Посмертно нагороджений медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину», орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У Старих Кривотулах на будівлі місцевого ліцею є пам’ятна дошка на честь мужнього воїна.