‘Бо наша брань не проти людей, не проти плоті й крові, а проти правителів, світодержців пітьми цього світу, проти духів злоби піднебесних».
Послання апостола Павла до ефесян, глава 6.
Щирі сподівання вітчизняних пропагандистів навесні 2022 р. на те, що воєнне лихоліття, мовляв, згуртує націю – не збулися, та й не могли збутися. Та й ніде й ніколи в історії такого не було. А завжди були і є насамперед утікачі, були і є зрадники-колаборанти, а є інертна маса, яка плекає надію, що якось виживе при кожній владі на Плодоягідних вулицях.
Але не такі особини визначають і творять долю нації, та й не чужоземні політики. А таки воїни і волонтери. А волонтерське середовище має триматися купи, бо ділити славу не час. Як і ділити людей, оцінюючи їх за критерієм: хто скільки дав або залучив коштів і речей. Забуваючи або й не знаючи, як Спаситель оцінював вдовину лепту. Хай Україна не доживе до того, що благодійниками вважатимуться самовдоволені успішні сноби, які на свої форуми мене й на поріг не пустять. А не втомлені, засмикані волонтери зі зболеними, зраненими душами.
Це не розповідь про голову громадської організації «Добра справа» Наталію Кошляк. Вона й сама, як уміє, розповідає про свою з колегами діяльність. Це спроба поглянути на неї іншими очима, які більше бачили і можуть бути об’єктивними.
Настоятель Свято-Покровської парафії протоієрей Іоанн Лоцько був одним з найперших волонтерів у наших краях і знає, що гаряча фаза війни почалась таки 2014-го. І коли Наталя з подругами- швачками залишилися фактично «бездомними», бо хату, де вони багато місяців виготовляли одяг для солдатів, треба було залишити – вона звернулася за порадою і до отця Іоанна. Це було літо 2023 року. І той погодився після богослужіння й проповіді звернутися до людей у храмі.
Але йшли дорогоцінні дні, кожен з них приносив нові втрати на фронтах, а ніхто не зголошувався. І тоді було прийняте логічне, ніяк не імпульсивне, рішення – пустити волонтерок у храмові приміщення. І для швейного цеху, й для складу готової продукції, й окреме для харчів, бо їх треба терміново доставити на фронти.
(Хто давно й добре знає отця Іоанна, той зрозуміє його мотиви. А я принагідно згадаю, що окремий великий розділ про нього є в моїй книжці «Прийдіть на берег Вічної Ріки», що вийшла цього року).
З боку митрополита Онуфрія заперечень не було й не могло бути. Лише – побажання бути обережними. І це зрозуміло. Для ворога нема різниці між військовими, цивільними чи церковними будівлями. Тим одне на умі – вбити якомога більше людей і поруйнувати споруд. А храми більш як тисячу років були і є в Руси-Україні об’єктами інфраструктури, без яких громада не може повноцінно жити.
Під час моєї розмови з отцем Іоанном мені теж довелось бути свідком його телефонної розмови з Наталею про цукор, борошно, принесені людьми до храму, про пиріжки для солдатів, які треба забрати й доставити їй, про сушені овочі на борщі…Це звична, рутинна робота, яку треба виконувати. Стиль і спосіб життя. Кращої частини народу.
Тож співпраця їхня не обмежувалася п’ятьма місяцями 2023 р.
У тих храмових приміщеннях і до, й після того зберігалися й одяг, подушки та продукти для солдатів, і доводилося пускати ночувати й військовиків, і біженців. Навіть, як виняток – на дзвіницю, як не було вже куди.
А в цьому комплексі храмових споруд хоча б питна вода є та постіль. Та кондитерські вироби, що приносять парафіяни. Це звична практика з 2014 року.
А тоді, під кінець 2023-го, отцю Іоанну довелося взяти на себе й опалення швейного цеху для волонтерок. Бо користуватися такою небезпечною річчю, як газовий пальник, він не міг дозволити. (Як на попередній «локації», куди й мене Наталя кликала подивитися на їхню роботу).
А робота була каторжною, за визначенням отця Іоанна. Він бачив її зблизька і постійно. Настільки багато «дівчатам» різного віку доводилося шити одягу для солдатів. І то, як постійно наголошує Наталя, могли б шити й більше, якби постійно мали тканини в потрібному обсязі й асортименті.
Іноді доводилося виконувати невідкладні замовлення і в години недільних служб, і працювати у великі свята. Бо ж, воістину – не людина для суботи, а субота для людини. А допомагати Захисникам людства від слуг Антихриста треба по змозі щодня. І не може бути а в час воєнного стану відпусток для службовців усіх рівнів. Бо інакше буде вічна відпустка. Бо для солдатів їх практично нема.
Згадує отець Іоанн і сльози Наталиних подруг. Це коли приходила звістка про загиб ель когось із друзів-волонтерів. Або когось із солдатів, кому ще недавно надали допомогу. І хто на черзі?
Тож хай горять свічки. І окопні, які показувала мені Наталя, виготовлені волонтерськими руками, і панахидні, бо треба вшановувати память усіх Захисників України – і тих, що загинули сотні і сотні років тому, і новопреставлених, новомучеників. Бо українці є богообраним народом.
Але якщо не кожен волонтер може бути священнослужителем, то кожен священослужитель може бути волонтером.
Отак помалу разом і виживаємо. Аби лиш не з ума.

Газета “Україна молода”: https://rada.info/upload/users_files/04398301/33d21c0d690a8dd79f1b78c683c7099e.pdf