ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА

Сьогодні, 23 листопада, минає друга річниця від дня, коли в смертельному протистоянні з ворогом загинув наш земляк, відданий син своєї Батьківщини – солдат Микола КОРЖІНЬОВСЬКИЙ.

У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА (Ніла Островська) разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ, старостою Митинецького старостинського округу Володимиром МУДЕМ та односельцями Захисника відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам’ять Воїна хвилиною мовчання.

Микола Коржіньовський, позивний «Харон», народився 27 грудня 1991 року у мальовничому селі Митинці Красилівського району Хмельницької області. У родині він був наймолодшим із дітей — усім утіхою, надією та світлом. Змалку вирізнявся щирістю, активністю та добрим серцем.
Навчався у Митинецькій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів, а після її закінчення вступив до Вищого професійного училища №1 міста Жмеринка, де у 2010–2011 роках здобув спеціальність провідника. У 2013–2018 рр. продовжив навчання у Хмельницькому університеті управління та права за спеціальністю «Правознавство» та став дипломованим юристом.
Микола ніс строкову службу у 80-й окремій аеромобільній бригаді (м. Львів), проходив навчання в Рівному. Під час повномасштабної війни служив у складі А0998 — окремої механізованої бригади імені короля Данила та А4447 окремої механізованої бригади. Мав звання солдат, був навідником.

Мій чоловік, Микола Коржіньовський, зник безвісти, коли йому був лише 31 рік. Другого дня повномасштабного вторгнення він, перебуваючи у Польщі, одразу ж шукав шляхи, аби повернутися додому і стати на захист своєї країни. «Я тут не зможу бути, поки моя країна у війні», – сказав він мені. Невдовзі за ним повернувся його старший брат, який також пішов добровольцем. Півтора роки я жила з єдиною надією, що він повернеться, чекаючи звісток, шукаючи його в кожному куточку своїх думок. А потім випадково дізналася страшну правду. Цілий місяць я не могла повірити, чіплялася за найменшу іскру надії, чекаючи на результати молекулярної експертизи. Я вірила до останнього подиху, що це помилка, що він живий.
Микола був людиною великого серця і світлих мрій. Пам’ятаю, як ми уявляли наше майбутнє, сповнене дитячого сміху. Його щастю не було меж, коли народилася наша донечка. Він готовий був дістати зірочку з неба для неї. Оленка була татова донечка, повсюди була з ним. Вона важко переживає втрату свого батька, адже тато для неї був цілим світом. Він мріяв про ще одну дитину, щойно закінчиться війна. Навіть говорив про те, що хотів би взяти дитину з дитбудинку, якщо у нас буде така можливість. Це був Микола – завжди готовий дарувати тепло і любов.
Він безмежно хвилювався за своїх батьків, був для них опорою. Допомагав їм у всьому, незважаючи на власну втому чи біль. Його турбота була безкорисливою та щирою.
Пам’ятаю випадок, коли ми тільки почали зустрічатися. Микола врятував дівчину від насильства. Він ніколи не розповідав про це нікому, крім мене та тієї дівчини, бо не хотів, щоб їй було незручно. Це був увесь він – герой, який не шукав слави, а просто робив те, що вважав за правильне.
Коля знаходив радість у праці на землі. Міг провести цілу ніч у полі, насолоджуючись тишею і природою. Це була його стихія, місце, де він знаходив спокій.
А ще він часто згадував кумедний випадок з дитинства. Коля катався на крижині і провалився у воду. Його сестричка Гануся витягла його, намочивши лише руки по лікті, тоді як сам Коля був повністю мокрий. А потім Гануся злягла з високою температурою, а йому – нічого. Микола завжди з посмішкою розповідав цю історію, згадуючи свою сестричку, яка так за нього хвилювалася.
Мама розповідає, що Коля був дуже активною дитиною, його ніколи неможливо було втримати вдома. Він часто бігав до діда Фелікса, який дуже любив Колю і розповідав йому цікаві історії. Після садочка приходив до старшої школи до своєї сестрички. Він часто любив читати книги, особливо з історії. Був випадок на уроці зарубіжної літератури, коли діти не могли вивчити вірш «Мені тринадцятий минало», а Коля зміг це зробити, вчитель казав: «Дивіться, дитина мала вивчила вірш, а ви – ні». А на уроці німецької мови вчителька запитує: «Вмієш рахувати?» Він каже: «Тільки гроші!» «То давай, як порахуєш, то будуть твої». Він порахував і побіг у магазин.
Микола залишив по собі безліч спогадів – про його доброту, мужність, турботу та безмежну любов. Його світла пам’ять житиме в наших серцях вічно.

Пригадує Ірина Ніколаєнко, яка працювала заступником директора: «У мирні часи, коли наша гімназія ще була одинадцятирічкою, випускний бал був чи не найважливішою подією в усьому селі. Готували його заздалегідь: складали сценарій, репетирували танці, підбирали ведучих. Пам’ятаю, як ми запросили на цю роль Колю — вже тоді випускника, але з таким сценічним, глибоким голосом, що сумнівів не було. Він погодився, і ми всі з захопленням слухали, як він веде свято: впевнено, щиро, по-дорослому. Тоді він ще не знав, що стане героєм. А для нас він уже був особливим. Таким і залишиться — у нашій пам’яті, у серці кожного, хто його знав».

Микола воював у найгарячіших точках: у Луганській, Донецькій та Запорізькій областях. Був мужнім, надійним побратимом і справжнім воїном. Загинув у Запорізькій області, даючи відсіч російській агресії.
Його відданість державі, мужність і жертовність були відзначені нагородами: медаллю «Незламним героям» та Подякою за сумлінне виконання військового обов’язку й проявлену стійкість.
Похований з військовими почестями у рідному селі Митинці.

Сьогодні ми знову схиляємо голови перед його пам’яттю, згадуючи мужність, силу й непохитність духу. Ім’я Миколи Коржіньовського назавжди залишиться у серцях жителів нашої громади.

Вічна слава та шана Захисникові!