ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

Сьогодні, 13 листопада, минає перша річниця з дня загибелі нашого земляка, Героя, який був вірний Україні та її народу до останньої хвилини життя – старшого солдата Валентина ГОБИ.

Цього дня секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ разом із керуючим справами виконавчого комітету міської ради Тетяною РОМАНЮК відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам’ять Воїна хвилиною мовчання.

Захисник народився 29 листопада 1989 року в місті Красилові Хмельницької області. Тут проходили найкращі роки його життя. У шестирічному віці хлопчик пішов у перший клас Красилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 (нині Красилівська гімназія №1), і навчався там з 1996 по 2005 роки.
З дитинства Валентин був позитивним, веселим, товариським, інколи непосидючим та трішки шкідником. Навчався задовільно. Зі слів рідних, у Валентина була така позиція: «Звання відмінника у школі – нічого не вирішує у дорослому житті, а найуспішнішими стають ті, хто навчався посередньо». Хлопець любив відвідувати різноманітні гуртки, ходив на секції з футболу, боротьби й картингу (їзда на невеличких гоночних машинах). Найцікавіше те, що він любив разом з однокласницями ходити на ліплення та вишивання, що не притаманно для хлопців.
«Валентин завжди спішив жити. Він брався за все і відразу. Всього хотів навчитися. Але, окрім цього, він був охайним, дуже беріг речі. У нього все було на своєму місці. З юних років Валентин почав цікавитись технікою. Любив лагодити машини, щось ліпити, будувати. У його руках як не ключ то молоток. А скільки у нього було друзів?! Воно й не дивно: син до кожного ставився добре, усім допомагав, хто потребує. Я навіть не розуміла, як він встигав», – пригадує мама загиблого, Галина Миколаївна.
Ще навчаючись у школі, юнак зацікавився будівельними роботами. Тому, здобувши базову середню освіту, вирішив вступити до Державного професійно-технічного навчального закладу «Красилівський професійний ліцей», і це не обговорювалось. Там впродовж 2005 – 2008 років здобував професію штукатура, лицювальника-плиточника, маляра. У свої 16 він вже умів класти плитку і навіть на першому курсі самостійно реставрував пам’ятник на території ліцею.
Закінчивши навчання, Валентин у 2008 році був призваний до проходження військової служби у Збройних Силах України. Військова підготовка молодого солдата проходила в селищі Десна Чернігівської області у 169-му навчальному центрі відомому, як навчальний центр «Десна». Згодом військового перевели в Новоград-Волинський в 12 окремий полк оперативного забезпечення (формування інженерних військ Сухопутних військ України) військової частини А3814.
Після строкової служби Валентин повернувся у рідний Красилів та розпочав пошуки роботи за фахом. Спочатку це була праця на будівництві в місті Хмельницькому. Згодом почав їздити за межі України: Польща, Англія, Единбург (столиця Шотландії). Незадовго до повномасштабного вторгнення Валентин повернувся на Батьківщину. Провідавши рідних, хлопець планував вернутись назад на роботу в Шотландію, однак російська агресія 24 лютого 2022 року внесла свої корективи в плани молодого чоловіка.
Рідний брат, Андрій Володимирович, який воює з 2014 року, мав на той момент відпустку, але 24 лютого відразу поїхав у свій полк. Валентин не хотів бути осторонь і також відразу відправився до місцевого військкомату.
15 березня 2022 року захисника було приєднано до 3-ї окремої танкової Залізної бригади у склад інженерно-саперної роти. Тут Валентин і отримав свій позивний «Дяк» (через те, що носив великий хрест на ланцюжку). Через місяць служби, старший солдат був направлений на військові навчання в Центр розмінування Збройних Сил для проходження підготовки саперів. Окрім основної посади сапера, Валентин пройшов курси, які проводила британська армія з тактичної медицини. Це фахова підготовка бойового медика й домедична допомога в умовах бойових дій. Захисник навчався огляду поранених з різними травмами, наданню допомоги постраждалим з тяжкими пораненнями, які спричинені вибухами та стрілецькою зброєю. Також Валентин опанував способи безпечно витягувати постраждалих з цивільного й військового транспорту та евакуацію поранених під вогнем.
Відразу після навчань та здобутих знань захисник разом з побратимами відправився на гарячу Харківщину.
«Валентин нічого не боявся, хотів завжди бути попереду. Так і було, адже сапери завжди йшли першими і від них залежали оборонні та наступальні дії. Коли син перебував на Харківському напрямку, він інколи телефонував. Розповідав, як самостійно обладнав авто для поїздок на завдання, як переробляв боєприпаси для скидів з дрона. Він з народження був тямущий та викручувався з будь-якої ситуації. Одного разу зателефонував та сказав, що їх бригада першою здійснювала бої за Ізюм. Я дуже просила, щоб він себе беріг, адже ворог не має нічого людського, вони не жаліють та знищують все навкруг. Син сказав: «Мамо, не хвилюйся, у мене чудові побратими, які завжди прикриють.» І він ще доповнив: «Після завдання побуваю у Франції». Його планували направити на додаткові військові навчання у Францію.
За період служби у Валентина було три відпустки. Через кожні пів року його відпускали. Коли у мене був день народження (8 березня), мої сини зробили для мене сюрприз, вони обидва прийшли у відпустку. У той момент я була дуже щаслива. Ми довго сиділи і розмовляли про усе, пригадували моменти, які були до війни.
Коли сини повернулись до служби, я їм щоранку писала повідомлення на «Signal». Якщо у них була можливість, вони телефонували, якщо ні – присилали повідомлення «Мамо, все добре!». Я ніколи першою не телефонувала, бо розуміла, що у них немає часу.
12 листопада я востаннє чула голос свого Валентина. Він, як завжди, був позитивно налаштований, сказав, що вночі мають йти на роботу (так вони називали бойові завдання). Нічого не віщувало біди. Однак на наступний день (13.11.2024) син уже не відповідав на повідомлення. Цілий день я ходила сама не своя. На тілі були відчуття, що права сторона ніби обпечена, як згодом з’ясувалось у Валентина уся права сторона тіла згоріла, але на той час про це якось не замислилась, бо в думках був син. Була надія, що він ще на завданні, не взяв телефон, аби ворог не засік. Але 14 листопада до мене зателефонували представники військкомату. Як тільки вони представились я відразу запитала: «Що з моєю дитиною?». Сказати, що я шокована їх відповіддю – це нічого не сказати. Їх відповідь була нахабно грубою «нічого доброго, його немає в живих». Втім у той момент якось вже було не до того. Я зателефонувала старшому сину Андрію, який відразу вирушив додому.» – розповідає Галина Миколаївна.

Захисник був справжнім патріотом, сильним, добрим, щирим, люблячим, турботливим. Мріяв жити у вільній, незалежній Україні. Придбати дім, завести собаку, посадити великий сад, побудувати альтанки, зробити гойдалку. Планував створити велику, щасливу сім’ю після перемоги. Завжди усміхнений. Але всі мрії були зруйновані ненависним ворогом.

13 листопада 2024 року в запеклому бою з окупантом поблизу населеного пункту Чугунівка Куп’янского району Харківської області Валентин Гоба віддав за мирне небо найцінніше – життя.
Поховали старшого солдата на Алеї Слави в місті Красилові 19 листопада 2024 року на 1000-й день повномасштабного вторгнення.

Коли втрачаємо свою людину, безсилі будь-які слова. Хіба що сказати: «Спочивай, брате! Ти назавжди в наших серцях». А ще подякувати батькам воїна, які дали українському світу Героя.
Він добре розумівся у саперній справі і тактичній медицині, самостійно обладнав авто для поїздок на завдання. Сам переробляв боєприпаси для скидів з дрона. Загалом все, до чого брався, робив якісно та професійно. Неодноразово брав на себе керування групою, з якою працював. Дуже велика втрата для нас», — так про нього говорять бійці інженерно-саперної роти, у складі якої Валентин служив з березня 2022 року.
За період служби, ще за життя, Валентин Гоба, був нагороджений: нагрудним знаком «Ветеран війни – учасник бойових дій», медаллю Гетьмана Івана Мазепи (28.03.2023 року), відзнаками Міністра оборони України «Хрест доблесті» (30.07.2024 року) та «Золотий тризуб» (09.08.2024 року).

Пам’ять про Героя – це наше вічне «дякую». Ім’я Валентина Гоби назавжди залишиться символом мужності й любові до України!

Вічна слава та шана Захиснику!