ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА

Сьогодні, 26 січня, минає перша річниця з дня загибелі нашого краянина, мужнього Воїна, який до останнього подиху боронив Україну – старшого солдата Івана ГУМЕННОГО.

У цей день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА (Ніла Островська) разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ відвідали місце поховання Захисника, вклонилися його світлій пам’яті, поклали квіти та вшанували його життя хвилиною мовчання.

Герой народився 11 листопада 1973 року в місті Красилів. У 1981 році пішов у 1-й клас Красилівської середньої школи №3 (тепер Красилівська гімназія №3). Іван був напрочуд щирим, добрим, веселим, врівноваженим, толерантним, у нього було багато друзів. Найбільшим захопленням з дитячих років були автомобілі, а ще більше любив їх ремонтувати. Часто споглядав, як хтось їх ремонтує та брався допомагати. Тому, закінчивши 8 класів школи, хлопець з 1989 по 1992 роки здобував професію столяра в Старокостянтинівському сільському професійно-технічному училищі (СПТУ) (нині Державний заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Старокостянтинівський аграрно-промисловий ліцей».
Після закінчення училища Іван зустрів свою долю – дівчину Оксану, яку покохав. Почуття молодих людей були взаємними, і вони почали зустрічатися. Восени 1992 року Іван Гуменний, як і більшість молодих хлопців, був призваний до проходження строкової служби, яку проходив до 1994 року в місті Котовськ Одеської області. Час перебування в армії юнакові дав змогу зрозуміти, що він безмежно кохає Оксану Андріївну, яка з нетерпінням чекала його зі служби.
Повернувшись з армії, почав працювати. Першою його роботою була праця охоронцем в слідчому ізоляторі міста Хмельницького, яка була не з легких, завжди був ризик. Тому у 1995 році чоловіка було прийнято на службу в органи внутрішніх справ (УМВС України в Хмельницькій області).
Невдовзі у молодої пари народився синочок Дмитро, йому вже 26. Новонароджений хлопчик, став справжнім дивом для своїх батьків. Він зростав у добрі та любові. Батьки раділи кожному його крокові.
Молодий татусь Іван, продовжував їздити на роботу. Служба в УМВС України проходила добре, однак робота теж виявилась певною мірою небезпечною. Тому, звільнившись з міліції в 2000 році, чоловік влаштувався у приватне підприємство «Мамин хліб», де працював до 2003 року. Однак робота не давала того заробітку, якого хотілось би, і Іван Петрович вирішив поїхати на заробітки. У різних містах України він виконував будівельні роботи.
У 2008 році в сім’ї народився другий син – Олександр. У тому ж 2008 році Іван та Оксана вирішили офіційно зареєструвати свої стосунки, оскільки до цього проживали в цивільному шлюбі. Сім’я була щасливою, хлопчики зростали щирими, доброзичливими й активними, завжди готові допомогти, підтримати, пожартувати.
Весь цей час батько був на роботі й не бачив, як ростуть його сини, було найважче. Тому у 2017 році, аби бути ближче до найрідніших, чоловік влаштувався в приватну виробничо-комерційну фірму «Поділля Агропродукт», де виконував обов’язки охоронника-пожежного 1 категорії. Впродовж року зарекомендував себе, як старанний та дисциплінований робітник. За ці критерії у 2018 році був переведений на посаду старшого охоронника 1 категорії. Окрім роботи він мав час, який приділяв синам, часто разом кудись їхали, відпочивали.
«Ще дітьми ми постійно з ним гуляли, відпочивали. Тато був для нас з Сашою, як друг, брат… Неможливо повірити в те, що його немає. Він був чудовою людиною, патріотом, справедливим і чесним. Особисто для мене тато був дуже доброю і відкритою людиною. Завжди веселий, підіймав настрій іншим, як кажуть, «душа компаній». Якщо у нього була змога комусь допомогти, він допомагав і ніколи не чекав вигоди. Інколи здавалося, що він знає усе на світі, адже міг допомогти розібратись в собі. Постаючи перед черговим вибором у житті, він дасть пораду. З початку своєї служби ніколи не жалівся, що важко, просто виконував свою роботу. Так сталося, що моя служба розпочалась ще до війни, але з повномасштабним вторгненням я теж був сапером. Тому ми годинами могли розмовляти про цю справу і ділитись досвідом. Для мене тато – це людина, на яку я рівнявся. Я вдячний йому за те, як він мене виховав, яку дав ціль в житті, за погляди та загалом мій характер, який, мабуть, я взяв від нього. Він понад усе любив нас, цінував сім’ю, робив усе, аби ми були щасливі та ніколи на обличчях не з’являвся сум…», – такими теплими спогадами поділився старший син Дмитро.
За певних обставин Іван Петрович з 2021 року був переведений в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Довіра», де працював охоронником. У мирний час він будував плани на життя, та війна не дала їм здійснитися.
Коли ворог пішов на Україну широкомасштабною війною, старший син на той час проходив строкову службу з 2021 року. Його бригаду відразу було відправлено на захист територій, а згодом у гарячі точки. Саме від сина рідні дізналися про початок війни. Знаючи, що син десь там тримає оборону, Іван Петрович не знаходив собі місця. Однак він розумів, що йому потрібно бути тут, в тилу, звідки він зможе допомагати. Але, отримавши повістку 11 квітня 2023 року, він, не роздумуючи, прибув у частину, з якої був направлений в місто Рівне на отримання ВОС 100 (військово-облікова спеціальність; підготовка до виконання бойових дій з певної спеціальності).
Далі з Рівного захисника було направлено в навчальний центр Дніпра для засвоєння загальних та професійних компетенцій за професією «Сапер (розмінування)». Захисник воював у складі 106-ї окремої бригади територіальної оборони 89-го окремого батальйону територіальної оборони військової частини А7182, де обіймав посаду сапера.
«Петрович» – так звертались на службі до Івана Гуменного, адже він мав велику повагу серед побратимів.
19 грудня 2023 року військовий разом з побратимами був направлений в місто Суми, де здійснювали розвідку і розмінування, супроводжували бойові групи через мінні поля, виконували бойові завдання різної складності. Перебуваючи там по квітень 2024 року, військові змогли вберегти не одне життя. Він ніколи не жалівся, але часто казав: «найважче в роботі сапера — не помилятися».
Виконавши завдання, бригада повернулася у військову частину м. Славути, де перебували з травня по жовтень 2024 року. У частині сапери проходили різні курси, удосконалювали знання, адже специфіка роботи не дає права на помилку тому вони постійно навчаються.
У листопаді 2024 року бійців знову відправили на виконання чергового завдання у село Велика Кісниця Могилів-Подільського району Вінницької області. Чоловік дуже зрадів, бо за 200 км. знаходяться рідні. Це була чудова можливість після завершення завдання хоча б на день відвідати їх. Однак трагічний випадок обірвав життя захисника.
У результаті дорожньо-транспортної пригоди 26 січня 2025 року Іван Гуменний загинув.

Його жертовність стала для нас заповітом: триматися, не зрадити та збудувати таку Україну, за яку він віддав своє життя.

Вічна пам’ять і шана Захиснику України!