ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

Сьогодні, 15 листопада, минає рік від дня, коли страшна війна забрала життя нашого земляка – солдата Сергія МИКИТЮКА.

У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА (Ніла Островська) разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ відвідали могилу Воїна, поклали квіти та вшанували пам’ять про нього хвилиною мовчання.

Сергій народився 28 липня 1977 року у селищі міського типу Антоніни (нині селище Антоніни центр Антонінської селищної територіальної громади), що на заході України. Сім’я, у якій зростав, була багатодітною. У нього було семеро братів: Роман (11.12.1979 р.н.), Володимир (21.02.1982 р.н.), Микола (01.08.1986), Олександр (22.03.1993 р.н.), Дмитро (05.02.1995 р.н.), Василь (23.12.1996 р.н.), Олексій (10.06.1999 р.н.). На жаль, наймолодший брат Олексій, через хворобу помер у 4-х місячному віці.
Спочатку сім’я жила у невеличкому будинку з затишним подвір’ям, де завжди гралися діти. Дитинство Сергія було сповнене яскравих моментів. Він мріяв про життя, сповнене радощів і щастя.
Після смерті батька, Ольга Миколаївна була змушена разом із синами: Сергієм, Романом та Володимиром переїхати в село Севрюки (нині село в Антонінській селищній громаді). Хлопці навчалися та досить швидко дорослішали, все було добре, життя йшло. Мама вдруге вийшла заміж. У сім’ї народився ще один брат, Микола.
У 1992 році Сергій завершив своє навчання в Антонінській спеціалізованій школі та вирішив переїхати у Чернівці в пошуку нових можливостей у житті. Він швидко знайшов роботу, завдяки якій зміг не лише заробляти на життя, але й втілювати в реальність свої мрії. Невдовзі чоловік купив маленьку хатину, де почав облаштовувати свій простір. Хатина швидко стала для нього затишним гніздечком. Він сам наводив лад, робив ремонт і наповнював її речами, які нагадували йому про найкращі моменти в житті.
Одного дня, поспішаючи на роботу, він зустрів свою майбутню дружину. Їхня взаємна симпатія швидко переросла в спільні інтереси. Вони навіть не помітили, як стали опорою одне для одного. На той час жінка уже виховувала двох власних дітей від першого шлюби. Втім через кілька років у них народилася спільна дочка Наталія. Вона стала справжнім джерелом радості для батьків. Сергій і його дружина прагнули дати дітям все найкраще: любов, підтримку та теплі спогади про дитинство, які вони самі колись мали.
Таким чином, життя Сергія в Чернівцях стало наповнене змістом, адже він не лише побудував оселю, але й створив щасливу родину, у якій панувала гармонія і любов.
Але одного дня їх простий світ змінився. У квітні 2024 року чоловік отримав повістку до армії. Хоча його серце билося від сумнівів і страху, він відчував, що має захистити свою країну, як це робили його молодші брати: Микола, Дмитро і Василь.
Пройшовши військові навчання, захисник долучився до складу 41-ї окремої механізованої бригади військової частини А4576. Перші дні в армії були важкими, але Сергій швидко адаптувався. Згодом брав участь в активних бойових діях у гарячих точках російсько-української війни. Його товариші по службі ставали для нього, як друга родина.
«Мої сини досить швидко подорослішали. Кожен з них обрав свій шлях у доросле життя. Деякий час я проживала одна, втім будинок який нам надали як багатодітній мамі згорів через несправність електрики і я була змушена переїхати в село Маленки. Хоч і в Красилові у нас була власна квартира, але для себе вирішила, що житиму у селі.
Коли розпочалась війна і мої сини один за одним ставали на захист рідної землі, життя в селі відволікало від негативних думок. Коли тільки я дізналася, що мого найстаршого сина призвали до служби, то життя наповнилося ще більшою тривогою.
Сергій завжди був таким хлопцем — завзятим та впевненим у собі. Але коли почалась служба, я помітила, як він змінюється. Ми мало розмовляли по телефону, адже він безперервно був на завданнях. Я намагалася підтримувати його, коли могла, запитуючи про його справи, але зазвичай він коротко відповідав, кажучи, що все добре, живий, здоровий, що служба потребує багато уваги. Навіть коли під час завдання отримав поранення, в госпіталі він довго не затримався, відразу повернувся на службу.
Коли мені принесли сповіщення про зникнення молодшого сина Василя під Харковом, я зовсім зневірилася. Відчуття безвиході було просто нестерпним. Я намагалася зберегти спокій і продовжувати жити, сподіваючись, що з іншими синами буде все добре і вони будуть в безпеці. Я часто ставила свічки за здоров’я, просила Бога про захист і силу для всіх моїх дітей.
Середущий син, Микола, завжди підтримував Сергія, говорив йому, що слава Богу, служба — це можливість стати ще сильнішим. Але потім, коли я дізналася новину про Миколу, мій світ просто став сірим. Я не могла уявити, як це можливо. Чому Микола так вчинив із собою? Що могло спровокувати піти на самогубство?
Не вщухнув біль за одного сина, як уже охопив наступний. Знову на порозі мого дому стояли представники військкомату, які принесли сповіщення про загибель Сергія.
Тепер намагатись зберегти здоровий глузд просто неможливо…»
Військові умови певним чином ускладнювали спілкування з рідними і Сергій мало спілкувався по телефону. Однак з розмов із мамою він дізнався, що брат Дмитро проходить службу в Тернопільській області, а Микола, перебуваючи у військовій відпустці покінчив життя самогубством, вистрибнувши із 6-го поверху власної квартири у Красилові, а брат Василь, перебуваючи на бойовому завданні під Харковом, зник безвісти. Він розумів, наскільки важливо боротися не лише за мирне теперішнє, а й за майбутнє, в якому його мама, брати і рідні могли б жити у свободі.
У листопаді 2024 року Сергій та його бригада отримали наказ захистити стратегічну висоту, важливу для подальших дій військових. Бої були запеклими, і бригада зазнала великих втрат. На жаль, ціна героїзму була страшною — 15 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання в Курській області (рф) Сергій загинув. Його останній вчинок став прикладом самопожертви і безмежної відданості.
Поховали військового на Алеї Слави міського кладовища в місті Красилові Хмельницької області.
Йому назавжди 47…

Ми ніколи не зможемо повністю віддячити тим, хто віддав життя за нашу незалежність.
Сергій Микитюк – серед тих, хто зупинив ворога ціною власного життя.
Пам’ять про нього – це наш обов’язок, наша вдячність і наша сила.

Вічна слава і шана Герою!