Галина Плачинда

“Мого прадіда – діда мого батька – з’їли в 33-му, їх знайшли – двох молодих дівчат – вже прямо під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. Вони смажили його печінку на вогнищі.
Мій дід, батько мого батька, мусив також йти у Катеринослав – на упізнання тіла свого з’їденого тата. Ледь дійшов додому, напівживим…
Моя мама, встувивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограм, – ніяк не могла поправитися після Голоду. А хліб ховала під матрас усе студентське життя – нічого не могла з собою вдіяти.
У мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон – вже кілька років після смерті мами минуло, а я все ще не можу їх слухати.
Мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому – від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.
А останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не схотів її їсти…
Коли тато згадував, як вони кричали – ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33.
Тому я не прощу ніколи.
Моя ненависть абсолютна і чиста , як гірський кришталь. я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста – єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних.
А ще вони потребують нашої пам’яті. Вічної, безнастанної і повсякчасної.
Онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму – скільки буду жити – про найстрашніший в історії людства геноцид. Доньці вже розповідать не треба – це свічка у її вікні.”

Сьогодні День пам`яті жертв Голодоморів.
Нехай свічечки, які ми засвітимо в наших вікнах у загальнонаціональну хвилину мовчання о 16.00, зігріють душі мучеників.
Пам`ятаємо.