День пам’яті спаленого села Поліське — рана, що не гоїться
Є дні, коли історія говорить пошепки, але її голос пробирає до глибини душі. День пам’яті спаленого села Поліське — саме такий. Це жива рана на тілі нашої пам’яті, нагадування про ціну, яку Україна заплатила за право свого існування.
Поліське — одне з багатьох українських сіл, стертих із землі вогнем Другої світової війни. Разом із хатами зникли родинні історії, дитячі голоси, спокійне життя. Окупаційний терор не робив різниці між фронтом і мирною домівкою — він нищив усе, що було українським і живим.
Та навіть у попелі народжувалася сила українців. Поліське стало символом не лише трагедії, а й людської гідності, здатності вистояти, коли, здавалося б, не залишилося нічого. Пам’ять про це — не лише про минуле, а про характер нашої нації.
Сьогодні ці паралелі звучать особливо гостро. Українські міста й села знову потерпають від вогню війни. Знову окупант приносить руйнування, біль і втрати. Історія, яку ми читали в підручниках, повернулася в реальність — жорстоку й невблаганну.
День пам’яті спаленого села — це про відповідальність живих. Про усвідомлення цінності свободи. Про обов’язок бути сильними, єдиними й незламними у боротьбі за свою землю та мирне майбутнє.
Пам’ять про Поліське — це вогонь, який не згасає. Він нагадує, заради чого ми стоїмо.
Поліське пам’ятає. Україна пам’ятає. І ми не маємо права забути.