Допомога поруч: як фахова психологічна підтримка змінює життя ветеранів та ветеранок
Найважче після повернення до цивільного життя Андрієві давались прогулянки улюбленим Києвом. Не через звикання до протеза, а через панічні атаки, які могли початись від тригерних звуків.

Дмитро ж навпаки – мріяв швидше прогулятись Тернополем зі своєю родиною. Але його мучили фантомні болі.
У пошуках рішення обидва ветерани вперше в житті звернулись за психологічною допомогою.

З розв’язанням яких питань ветеранам та ветеранкам можуть допомогти психологи, та де можна безоплатно отримати кваліфіковану допомогу онлайн і офлайн – розповідаємо.

На момент початку повномасштабного вторгнення Андрію було лише 18 років. Попри відсутність військового досвіду, хлопець вирішив перервати навчання в університеті та пішов на фронт.

У боях за Донецьку область отримав поранення: міною з міномета буквально перерізало ліву ногу нижче коліна. Кінцівку не вдалося врятувати.
Тижні в лікарні тяглися дуже повільно: спогади, думки, прокручування подій в голові. Андрій відчував, що поки лікарі працюють над покращенням його фізичного стану, ментальний погіршується.

«У ветеранському слензі є таке слово «пайка». Це важко якось категоризувати, але військові мене зрозуміють. Так от у мене тоді почалась «пайка», – ділиться ветеран. – Мене «паяло» від лежання у палаті. Я не міг піти прогулятись на вулиці. І просто лежав сам на сам зі своїми роздумами. А вони були невеселі».
Працювати з психологом Андрій почав на етапі реабілітації, у Львові. Кілька сесій допомогли стабілізувати його стан, хлопець почав приймати антидепресанти.
Але коли повернувся до Києва, відчув, що психоемоційний стан загострюється.

На вулиці чи в метро будь-який голосний звук міг стати для Андрія каталізатором панічної атаки.
«Тригером для мене стала і російська мова, – розповідає ветеран. – Коли я чув її на вулиціі, мене накривало виром емоцій. Те саме було з реакціями деяких людей на те, що я сиджу в транспорті, а не поступаюся місцем: якісь погляди, фрази – я просто не міг це витримати».
Андрій розумів, що час знову повернутися в індивідуальну психотерапію, але коштів на це не вистачало, бо повернуся до університету і мав орендувати житло.
«Тому шукав психологів, які працюють з військовими чи ветеранами безплатно, і знайшов чудову психотерапевтку Ольгу, – пригадує хлопець. – Основний мій запит був простий: як взагалі з цим жити. Маю на увазі, не з інвалідністю, тому що я до цього вже на той момент звик, – як жити в суспільстві з усіма моментами, які я зустрічаю на цивілці».
За пів року роботи в індивідуальній терапії психоемоційний стан Андрія покращився.

«Є багато речей, над якими наше громадянське суспільство ще має працювати. Речі, які мене тригерять, нікуди так швидко не зникли, на жаль. Але пропрацювати своє сприйняття, щоб жити стало легше – можливо. Не зволікайте з цим. Може здатися, що поговорив з побратимом чи пожалівся дружині – і нібито стало легше. А потім раз – ти вже валяєшся на ліжку і не бачиш сенсу вставати з нього», – ділиться ветеран.
Нині Андрій Голопапа повернувся до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вчиться на фізика. Навчання поєднує з волонтерством: разом з іншими студентами він організував ініціативу з регулярних відвідин військових у шпиталі.

Ветеран мріє, аби така ініціатива ширилась й на інші міста та села, адже добре пам’ятає, як йому свого часу було важко проводити тижні і місяці у лікарняній палаті.
«Мені пощастило: до мене могла приїздити дружина, рідні. Але всеодно було важко, – каже Андрій. – А тут (в одному зі шпиталів столиці – прим. ред.) багато тих, до кого ніхто не приходить. З різних причин. Мені дуже хочеться якось вплинути на цю ситуацію, аби люди почали провідувати військових та ветеранів у лікарнях. Щоб занести пляшку води та просто поговорити, це дуже їм потрібно. Це теж психологічна підтримка, від суспільства».
Мінветеранів