Дорогі мешканці Очакова,

Я вже повернувся додому після того, як мав привілей провести кілька днів разом із вами у вашому прекрасному місті Очаків. Відтоді, як я повернувся, я помічаю, що мої думки й досі з вами: на вулицях, біля домівок, у тих місцях, де життя триває, навіть коли війна намагається зупинити все.
Для мене це був найособливіший спосіб провести Різдво. Не тому, що це було “інакше”, а тому, що це було справжнім: разом із вами, у місті, де цінність життя видно щодня. Я вже казав це раніше і хочу повторити: красу міста визначають не лише будівлі чи площі, а передусім люди. І саме ви робите Очаків по-справжньому прекрасним.
Найбільше мене вразила ваша сила. Пригнічення та загроза, через які ви проходите внаслідок війни, — неймовірні. І все ж… майже дивовижно, наскільки ви залишаєтеся сильними, скільки спокою вам вдається зберегти. Щоразу, коли були обстріли, саме ви давали спокій і впевненість мені. Ваша витримка, ваша тверезість, ваша здатність дихати й іти далі — це подарувало мені тишу в голові, яку я ніколи не забуду. Ніби ви, посеред бурі, продовжували давати відчути один одному й навіть гостеві здалеку: “Ми не дамо себе зламати”.
Я побачив стільки вдячності. У кожній зустрічі, у кожній родині, в кожній дитині. І любов також — не гучну й показну, а щиру й теплу. Я відчуваю до вас глибоку повагу. Водночас я несу в собі й великий смуток через те, що бачили мої очі. Жодна людина не заслуговує жити так. Діти, які не можуть вільно гратися на вулиці. Люди, які змушені пересуватися від підвалу до підвалу. Звичайне життя, прожите уривками, щоразу перерване страхом. Це не відпускає. І не має відпускати.
Ви вкрали моє серце. І я з радістю повернуся. Я хочу залишатися вірним вам і справі, яку потрібно робити — людській справі, гуманітарній справі, справі надії. Де я можу допомогти, я допомагатиму всім, що в моїх силах. Бо ви навчили мене: з такою силою, як ваша, можна досягати багато — навіть у найтемніші часи можна щось будувати.
Я скажу відверто: я відчуваю провину, що повернувся до країни з миром, тоді як ви залишаєтеся з невизначеністю. Я ношу це відчуття в собі. Але я хочу перетворити його на те, що справді допомагає: на вірність, на дію, на готовність бачити, говорити й робити все можливе.
Зараз ми готуємося до приїзду перших дітей, які відвідають нас у Нідерландах — щоб перепочити, відчути спокій, щоб бодай на деякий час бути просто дітьми в безпеці. Тут ми робимо це разом: із мешканцями та волонтерами нашого села, з відкритими обіймами й відкритими серцями. Ваші діти не “десь далеко”; вони — частина нашої Європи, частина нашої відповідальності, частина нашої людяності.

Я думаю про вас із сумом, але також із надією та гордістю. Саме це ви мені подарували. Бо як європейці — як люди — ми маємо стояти пліч-о-пліч. Не лише словами, а й вчинками. Не лише тоді, коли про це говорять у новинах, а особливо в ті дні, коли здається тихо, хоча ваша реальність ніколи не буває тихою.

Я вітаю вас із глибокою повагою.

Я віддаю вам честь.

Йоган