🌻🌻🌻🌻До Всеукраїнської акції пам’яті Сонях 🌻🌻🌻🌻

Федір Дуган (1995р. – 2023 р.): «Брат, якого я берегла… і якого зберігає небо»

Я часто згадую, як почалося його життя. Гарного сонячного ранку, 16 червня 1995 року, у пологовому будинку в Глибокій народився мій брат Федя. Маленький, теплий, такий очікуваний. Я була старша на дев’ять років — майже доросла в його очах. І тому він сприймав мене і як сестру, і як маму. А я… я з першої хвилини сприйняла його як частинку себе.

Пам’ятаю його маленьким, грайливим, смішним. Пам’ятаю, як у кілька місяців у нього болів животик, як ми викликали лікаря додому. То був перший раз, коли я по-справжньому злякалась за нього. Злякалась так сильно, що досі пам’ятаю той клубок у грудях. А він — малесенький, беззахисний. І вже тоді я пообіцяла собі: я завжди його берегтиму.

Ми росли разом. Батьки працювали, будували дім, а ми були нерозлучні. Він ходив за мною всюди — маленькі ніжки дріботіли слідом, куди б я не рушила. Я йду — він за мною. Я на дискотеку — він проситься, хоч ще зовсім малий. Усміхаюсь, кажу «ні», а він сердиться, бо хоче бути дорослим. Зараз думаю: як швидко він і справді дорослим став…

Садочок у Глибоці, школа, ліцей. Він ріс добрим. Ох, надто добрим. Я йому казала: «Тобою користуються». А він сміявся: «Нічого, може й мене хтось послухає». Він ніколи не вмів відмовити. Ніколи. Усміхнений, відкритий, добрий — це все про нього.

У школі він не був відмінником, але був старанним. Друзі його любили. Учителі поважали. Він ріс спокійним і сімейним хлопцем. У тата вчився чоловічих справ, у мами — людяності. У 2010 році закінчив школу і пішов навчатися на слюсаря-механіка. Любив техніку. Горів нею. Як сів за кермо — ніби на світ народився. У 18 років отримав права і водив машину так, що я, сидячи поруч, дивувалась: невже це мій малий брат? Наче водій із двадцятирічним досвідом.

Пішов у армію восени 2013-го. Мав служити рік, але трапилось те, що перевернуло всю країну. 2014-й, Майдан, війна. Федя повернувся аж у травні 2015 року — доросліший, але такий самий мій, рідний.
Потім було звичайне життя. Робота. Садочок, де він став завгоспом і де всі його любили. Я бачила, як він ходив зі своєю знаменитою валізкою, в якій було все — від гвинтика до викрутки. Чогось немає? Принесе з дому. Треба зробити? Зробить. Нікому не відмовить. Такий він був. Життя текло рівно. Аж поки не настав той страшний ранок — 24 лютого 2022 року. Війна… велика, чорна, гірка. Через два дні, 26-го, його призвав військкомат. Я намагалася триматися. Він теж. Служив тут, удома, охороняючи об’єкти.
Потім літо. День, який я не забуду ніколи. Він зайшов до мене на роботу і сказав:
— Мене відправляють у Київ.
Тоді мене ніби переламало всередині. Я плакала, а він мене заспокоював. Завжди він мене заспокоював… навіть коли сам ішов у небезпеку.

У Києві з’явились у нього бойові побратими. Особливо Олександр — добра, щира людина. Він допомагав хлопцям як міг. А Федя проводив електрику, облаштовував проживання, робив світло навіть там, де здавалося — його вже не буде. Як символічно… він завжди ніс світло людям.

22 березня 2023 року народилася його донечка — маленька Оленка. Він так чекав її. Так мріяв. Приїхав у відпустку, коли їй було всього кілька днів. Тоді він уперше взяв її на руки. І… востаннє. Сказав жартома:
— Буде вчителькою. Гарно звучить: Олена Федорівна.

Я не знала, що в ту мить серце може одночасно й радіти, і боліти.
А потім — відправка на Луганщину. 15 лютого. «Не переживай, усе буде добре», – чула його голос, але серце стискалось. Він батькам сам не казав — беріг їх. Ми чекали кожного дзвінка, кожної вісточки.
А потім Донеччина. Кліщіївка, Іванівське, Олексієво – Дружківка.

Останній його дзвінок…
— Ми збираємося на позицію. Як зможу — зателефоную.
У його голосі була тривога. Я це відчула. Страх заповз усередину холодом.
Три дні тиші. Три довгі, чорні дні. А потім… Телефонний дзвінок. Голос тата: «Прийшли… принесли бумагу…» І все. Я більше нічого не чула. Земля просто зникла під ногами. Пошуки. Дзвінки. Відчай.
І врешті дзвінок:
— Ваш брат загинув. Він у Дніпрі, в морзі лікарні Мечникова.

Мені довелось сказати це батькам. Мені. Якій теж боліло так, що не було чим дихати.
5 липня 2023 року в селищі Кліщіївка Донецької області загинув Федір Іванович Дуган. Старший стрілець 1 стрілецького взводу 2 стрілецької роти в/ч А 4436 загинув внаслідок артилерійсько-мінометного обстрілу з боку рашистів. Він пішов захищати Батьківщину на початку повномасштабного вторгнення та вірний військові присязі, в бою за Україну, її свободу і незалежність віддав своє життя. Мій брат. Мій маленький хлопчик, який колись бігав за мною слідом…

Я живу тепер з двома болями: один — від того, що його немає. Другий — від того, що його донечка виросте без тата. Але я знаю: світло, яке він ніс людям, нікуди не зникло. Воно залишилося в нас.

13 липня 2023 року ми поховали його в Глибоці на Алеї Героїв, недалечко від друга з дитинства, теж полеглого героя, Михайла Каланчі. Був величезний похорон. Люди йшли і йшли. Лише два вінки — решта живі квіти. Так, ніби він і після смерті притягував до себе живе. Олександр приніс сто білих троянд. Сто… як сто невимовлених слів.

Записала Наталія Балан Іванова з розповіді сестри Ольги Дуган

Селище Глибока, 2025 рік