Життя і серце віддані людям…
Рівно 30 років назад 26 січня 1996 року назавжди перестало битися серце Михайла Васильовича Заборного…
30 грудня 1971 року його було призначено директором радгоспу « Вороньківський». Влітку 1994 року був обраний народним депутатом України. Доля відміряла йому так мало років – повних 54 роки. Не здійснилося багато задумів, мрій – про справжню незалежність України і господарів на землі, які дають хліб і до хліба…
Заборний Михайло Васильович народився на Тернопільщині в с. Трудове Теребовлянського району. Закінчив середню школу, працював водієм, заочно навчався в Борщівському технікумі механізації. Він мріяв про вищу освіту, тому вступив до Кременецького педагогічного інституту. Але тут – призов на службу в армію, де він серйозно задумується над своєю майбутньою професією і розуміє, що педагогіка – не його справа. Бо в його мріях – село, земля родюча, безмежні лани золотої пшениці.
По закінченню служби М.В. Заборний вступає до Української сільськогосподарської академії на агрономічний факультет . Вчився охоче і добре. Студентську практику йому випало проходити в радгоспі « Бортничі», де директором був талановитий керівник і мудрий господар С.П. Вукалович. Він побачив у здібному студентові задатки організатора – новатора, який серйозно займається сільським господарством . Тож С.А. Вукалович порадив Ю.П. Недождію, тодішньому директору радгоспу « Глибоцький» взяти його на посаду головного агронома. А вже через рік М.В.Заборного призначають директором радгоспу « Вороньківський, який ще не міг похвалитися на той час виробничими показниками…
Двадцять три роки М.В. Заборний віддав розвитку і становленню господарства, виведенню його на мільйонні прибутки.
В рослинництві запроваджуються нові методи: врізання на поживних посівах аміачної води і посів кукурудзи на осінньо – зимовий період, посів ріпаку, масляничної редьки для тваринництва. Адже було близько 6000 голів великої рогатої худоби, з них – 2800 корів.
Впроваджуються нові сорти картоплі, якої було 1100 га, будується сучасний автоматизований і механізованих цех по сортуванню картоплі, яровизатор для вирощування ранніх сортів картоплі. На фермах – кормоцехи, двохзмінна робота доярок, кімнати відпочинку, їдальні, душові кімнати.
Розширюється радгоспна їдальня, будується і відкривається радгоспний магазин, де для працівників продаються мука, цукор, крупи, олія, м’ясо, вершки, свій, спечений у пекарні, хліб. Збудовано майстерню, гараж, нові тваринницькі приміщення, ангари для зберігання зерна.
В економіці країни вступають в силу бартерні ( обмінні) відносини. Не вистачає бензину, дизельного пального – виручає молочна продукція, ковбаси, копченості і горілка! Так – так, не дивуйтеся. Схема така: цукровий буряк йде на переробку в Старинський цукрозавод, цукор – в радгоспний магазин, меляса на Трипільський спиртзавод, а спирт – на лікеро – горілочний завод в м. Золотоноша. Яких тільки видів горілки, настоянок, лікерів не було! На свята працівників радгоспу (весілля, проводи в армію) горілка відпускалась по дешевших цінах, а також у зв’язку із сумними подіями.
Було збудовано багато житлових приміщень: три 16 – квартирні будинки, гуртожиток, будинок готельного типу, будинки на відділках, на новоствореній вулиці 50 – річчя СРСР, жителі якої перейменували її на вулицю ім. Заборного у селі Вороньків. Тут він жив спочатку в радгоспному будинку , а потім збудував свій. Приміщення минулої середньої школи (вул. Зарічна) теж було переобладнано під житло.
Будуються дороги, сучасний дитячий садок, поліклінніка у Вороньківській лікарні. Велика увага приділяється здоров’ю працівників. Для цього відкривається медичний профілакторій, де надаються різні послуги, встановлюється тісний контакт з Київською обласною лікарнею для лікування працівників радгоспу.
Двічі на тиждень чоловіки і жінки ходять в спортзал школи на заняття волейболом. Під керівництвом Г.М Федька розвивається гирьовий спорт, футбол. Гирьовики виступають на обласних та республіканських змаганнях.
У 1982 році вперше було очищено русло Ікви за ініціативою Заборного М.В. Він особисто контролює заняття хору, вокальних ансамблів, драматичного і танцювального гуртків.
В яких тільки містах не бували вороньківці в туристичних поїздках, і навіть за кордоном, в санаторіях, будинках відпочинку.
На свята – « голубі вогники» , премії передовиках виробництва урядові нагороди.
Радгосп мав тісні зв’язки зі школою, тому багато хлопців після її закінчення йшли механізаторами, водіями. На випускних вечорах їм вручалися трудові книжки, спецодяг. Відкривається швейний цех ( філіал Переяславської фабрики) куди пішли працювати випускниці школи, молоді жінки. Цех працює і сьогодні з новим власником.
Родом М.В. Заборний з Тернопільщини, а рідним став і для вороньківців. Хоча ніколи не забував своїх земляків.
Михайло Васильович Заборний – взірець людяності, доброти( хоч іноді запалювався, але швидко відходив), простоти в усьому : одязі, будинку, побуті. Люди йому довіряли і поважали.
На весіллях, проводах в армію директор хоч і не надовго, але знаходив час для особистого відвідування і привітання.
Ми запам’ятали його слова, сказані в невимушеній бесіді влітку 1995 року : « Не вірте тому, що показують по телебаченню і пишуть в газетах. Бо кажуть одне, а роблять зовсім інше. До трибуни біжать « балакуни», а не ті, що в поті чола працюють . Не да Бог почнеться продаж землі в Україні, держава пропаде…» Віщі слова, сказані давним давно.
Глибокі сніги – сніги, морозний день 26 січня 1996 року. Чоловіки радгоспу, водії, механізатори, спеціалісти на плечах несуть всю дорогу : від хатнього порогу до церкви, на кладовище прекрасного керівника і людину.
Заборний М.В. горів роботою , переживав за стан сільського господарства, долю села. Не терпів пустобрехів, ледарів. Це і спалило його…
Прощалося з Михайлом Івановичем Заборним не тільки село Вороньків, а й ближні села, було багато глибочан, районне, обласне керівництво, народні депутати, голова Верховної ради О.О.Мороз.
Пройшли роки, але пам’ять про Михайла Васильовича жива, буде жити, бо його земний слід навіки залишився в добрих справах, добрих відносинах з людьми.
Вічна пам’ять патріоту Україні, людині праці, людині землі…

Валентина Василівна Пилипенко (знала М.В. Заборного протягом 25 років, сусідка по вулиці Заборного, а також голова громадської ради с. Вороньків)