🩵💛 За кожним іменем Захисника – живого чи полеглого – життя, сповнене мрій, захоплень, родинного тепла і щоденних турбот. Та, як і в кожного іншого українця, у Сергія Півня воно змінилося назавжди, лиш тільки ворог ступив на нашу землю.

🛠️ Людина мирної праці – інженер-землевпорядник – він ніколи не думав про те, що доведеться взятись за зброю. А довелося. Спершу було незвично. До тридцяти кілограмів амуніції на собі та до двох десятків – у руках, майже вага тебе самого! Звиклося.

🪖 У перші дні війни пройшов медкомісію, але повістку вручили пізніше.

🌫️ Сьогодні чоловік уже не там, де стривожена земля, якій би рясніти колосками, стає на диби. Те – позаду, бо повз поле, поросле бур’янами, по дорозі на позицію Сергій наступив на модифіковану міну. Десятки пластикових осколків осиними жалами вп’ялися в тіло. Біль потім, а спершу – не вірилось

Після втрати ноги був комісований зі служби. Довгий час сам собі не дозволяв навіть подумки повернутися у пережите, намагався забути. Бо ятрило від спогадів. Та є те, що не підвладне забуттю. Це – пам’ять. І, як би дивно те не звучало, та пам’ятати – це теж боротьба. Тож лише ось-ось чоловік «розчохлив» пережите, яке і стало голосом його правди без прикрас та фільтрів.

🏡 Родом Сергій Михайлович Півень із Новоселівки, довгий час працював у землевпорядних службах. Пригадує, як саме йому з колегами випало фіксувати висоту ялинки у центрі Зінькова. Вона потім увійшла до Книги рекордів України, як найвища природна новорічна красуня.

🧳 Сергій – домосід, якому ніколи не хотілося покинути Зіньків і гайнути по світах за враженнями. Навіть, коли їхав з побратимами на навчання в Англію, мало цікавився видами за вікном автобуса.

💥 Сержант Півень проходив бойове злагодження на донецькому напрямку у роті вогневої підтримки. Виконували завдання, які для кожного із хлопців закінчувалися по-різному. Бувало, що назад поверталися не всі, бо отримували поранення чи ставали «двохсотими».

🎧 Маючи поганий зір, він добре розрізняв на слух «нявкання» дронів і ніколи не помилявся щодо тих, які летіли на них. Кричав бійцям, щоб береглися, а після вибухів гуртом відривали тих, кого присипало землею.

💣 Може і справді очі підвели, та по дорозі на бойову позицію, яка знаходилася кілометрів за чотири від них, взяв дещо убік і – підірвався. Найбільше постраждала нога. Бійці допомогли накласти турнікет, та донести до медсамбатуне встигли. Над головою почули знайоме виття і припали до землі: ворог відкрив на них «полювання».

На війні страшно, та смерті Сергій не боявся, бо фаталіст і вірить у долю. Навіть стікаючи кров’ю, намагався жартувати та підтримував товаришів. Говорив, що ворог скоро видихається, бо дрон швидко перегрівається і більше восьми скидів робити не буде. Безпілотник «відвішав» до семи і стих.

🏥 Доки військовослужбовець потрапив на операційний стіл, дорогоцінний час було втрачено. Почалася гангрена і ногу врятувати не вдалося. Сергій жартує, що після кожної операції його нижня кінцівка ставала все коротшою і коротшою, і він попросив хірургів одним махом укоротити її відразу «по саму шию». Стискаючи зуби від болю, так уміють жартувати лише сильні: операцій було багато.

🔥 Є така енергія, що не міряється ватами, бо йде із глибин душі і назви їй не придумали. Вона із витоків українських початків, де зароджується, водночас, і українська безкінечність.

Чоловік не впадав у відчай навіть тоді, коли не знав що в подальшому буде із зором, бо один із осколків втрапив до ока. Кришталик замінили. Все добре, бачить. Та не так, як хотілося б.

Сергій Михайлович – людина працездатного віку. Міг би працювати за спеціальністю, та замість однієї літери перед очима – кілька. Та й одна нога погана поміч у плиганні по східцях та пересуванні по слизькому. Не раз, ідучи в магазин по хліб чи куди-інде, падав, підводитися самому – важко. Та втішав себе тим, що кінь на чотирьох і то спотикається.

🦽 Виручають милиці та електричний триколісник. Пробував ходити з протезом, та зрозумів, що те – не його. Легше із ходунками зі шпичаками, які для нього підібрали дівчата із «Берегині».

Директорка Центру Валентина Береговенко постійно на зв’язку із родиною Півнів, і саме вона домоглася, щоб чоловік на кілька тижнів поїхав у сучасний реабілітаційний центр REKOVERY у Полтаві.

🤝 Гарне відношення до себе Сергій Півень відчував та відчуває повсюди – по дорозі до медсанбату, куди хлопці несли його на саморобних ношах, у лікарнях Покровська, Чернігова, Дніпра, Полтави, Зінькова, у ветеранському просторі Центру «Берегиня».

💙 Під час лікування медперсонал підтримував його, а він – їх, намагаючись хоч на мить своїми «смішками-грішками» змусити втомлених лікарів посміхнутися.

🌧️ Війна – це про втрати, біль, сльози та, разом із тим, саме спільна біда допомагає багатьом із нас знайти сенс, глибше зрозуміти, що таке любов, вірність, Батьківщина. А розповіді тихих і скромних, які ніколи не наважаться приміряти на себе найвеличніше серед слів «Герой», мають енергію незбагненної сили та втілення справжності, бо, добре розуміючи і цінуючи витоки свого коріння, такі не злякаються, не підведуть, не зрадять.

🇺🇦 Сергій Півень ні на мить не задумувався над тим, що могло б скластися інакше. Інших варіантів для себе не розглядав. Не ми до них, вони прийшли на нашу землю, і її не можна залишати, бо треба боронити. Оце і вся його життєва філософія.

❤️ Погляди чоловіка на всі сто розділяє і дружина Альона. Тож його історія – це ще й теплі, ніжні, щемкі спогади не про втрати, а про любов, яка сильніша за кулі. Дружина приїжджала до нього у лікарні та підтримувала у непрості часи. Лікарі читали усе по її очах і не просили вийти із палати, хоч залишатися там надовго не дозволялося. Вона, стійка і сильна українська жінка, готова була віддати своє серце, аби його погляд випромінював тепло.

🧿 Проводжаючи чоловіка на війну, Альона одягла Сергієві на руку виплетений із бісеру браслет, як символ їхньої любові. У нього, плетучи, вкладала тепло свого та доньчиного серця та усі молитви, що колись чула. І він вберіг. Осколки не перебили руку – пластик застряг у пластикові. Браслет довго відмивали від крові, що запеклася, і зберігають удома, як оберіг, як те, що не стирається часом, що світиться в очах. А ще він – про силу, що оберігає спогади та не дає їм розчинитись у забутті.