Знову біль і невимовна скорбота: у Кропивницькому попрощалися із Героями-захисниками

Сьогодні, 09 грудня, кропивничани попрощалися із загиблими від рук російських загарбників земляками – Героями: старшим солдатом Богданом Катруном та солдатами Сергієм Меркотаном, Іваном Тирпаком, Андрієм Коваленком.
Жорстока війна обпалює душі й серця, безжально забираючи найкращих синів і доньок України. Ми схиляємо голови перед подвигом Героїв і віддаємо шану їхній мужності, відвазі та вірності країні.
Богдан Катрун народився 30 січня 1985 року в місті Тернополі. Коли він був ще дитиною, родина переїхала до Кропивницького, де минули його шкільні роки, становлення та перші професійні кроки. Навчався Богдан у загальноосвітній школі № 35. Закінчив технікум механізації сільського господарства. Вищу освіту здобув у Центральноукраїнському національному технічному університеті, отримавши ступінь магістра. Ще під час навчання працював старшим механіком гаража на Кіровоградській станції медичної допомоги.
Військову строкову службу Богдан проходив у підрозділах морської піхоти в Криму. Після служби працював торговим представником на різних підприємствах, а згодом певний час трудився за кордоном. У 2021 році повернувся до рідного міста.
Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації Богдан Катрун без вагань став на захист Батьківщини у складі територіальної оборони. У лютому 2023 року був зарахований до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання за кордоном, опанував фах пілота безпілотних літальних апаратів, служив старшим стрільцем батальйону охорони. Перебував у підпорядкуванні командира зведеного підрозділу безпілотних літальних апаратів ОСУВ «Хортиця».
За час служби Богдан Катрун отримав статус учасника бойових дій та був відзначений високими нагородами — відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест», медаллю «За оборону міста Торецьк». Побратими згадують Богдана як людину, на яку завжди можна було покластися: надійного, спокійного, рішучого, здатного ухвалювати сміливі рішення в найскладніших обставинах.
Старший солдат Богдан Катрун загинув 20 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Костянтинівка Краматорського району Донецької області. З того часу його вважали зниклим безвісти. Лише у листопаді 2025 року ДНК-експертиза підтвердила загибель воїна.
Йому було 39 років — вік, коли людина ще має безліч планів, сил і надій.
Богдан був надзвичайно людяним і добрим, мав багато друзів та завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував. Відкритий, чесний, щирий — він залишив по собі теплі спогади в серцях усіх, хто його знав.
Сергій Меркотан народився 27 липня 1978 року в Кропивницькому. Дитинство та юність його пройшли у рідному місті, де він навчався в загальноосвітній школі № 16. Із ранніх років Сергій знав ціну праці й ніколи не боявся відповідальності.
Після закінчення школи він здобув спеціальність слюсаря у професійно-технічному училищі № 6. Свою трудову діяльність розпочав на будівництві як різноробочий. Згодом працював в охороні на Європейському ринку, де його цінували за порядність, витривалість і сумлінність. Повернувшись до фаху слюсаря, Сергій працював на підприємстві «Теплоенергетик» — там він проявив себе як уважний, відданий роботі спеціаліст, який ніколи не підводив і завжди виконував завдання якісно та відповідально.
У лютому 2023 року, Сергій Меркотан став до лав Збройних Сил України. Він захищав Україну у найгарячіших точках — на території Донецької та Луганської областей. Під час одного з бойових епізодів отримав важку контузію, однак, попри біль та виснаження, повернувся до строю.
У 2025 році Сергій продовжив виконувати бойові завдання вже на Сумщині. Служив старшим оператором відділення протитанкових ракетних комплексів механізованого батальйону. Мав статус учасника бойових дій.
23 листопада 2025 року, під час проходження військової служби поблизу населеного пункту Старе Село Сумської області, серце воїна – солдата Сергія Меркотана зупинилося.
Йому було 47 років…
Сергій був справжнім воїном і водночас напрочуд доброю, щирою людиною. Мужній, витриманий, сумлінний — він умів підтримати, вислухати, порадити, ніколи не лишав близьких у біді. Для своєї родини він був опорою та прикладом: люблячий батько, найкращий дідусь, турботливий син. Його тепло, мудрість і лагідність назавжди залишаться в серцях тих, хто його любив.
Іван Тирпак народився 19 грудня 1987 року в селі Петроострів Новомиргородського району Кіровоградської області. Разом із батьками проживав у селі Миролюбівка, де зростав, формувався як особистість і здобував шкільну освіту. У 2004 році Іван закінчив місцеву загальноосвітню школу.
Прагнучи опанувати фах, що дозволить працювати на землі та бути корисним громаді, він вступив до Онуфріївського професійного училища та здобув спеціальність машиніста-тракториста. Після завершення навчання повернувся до рідного села й працював за професією у підприємстві «Вікторія», проявивши себе як працьовитий, відповідальний та сумлінний молодий фахівець.
У 2007 році Іван Тирпак переїхав до Кропивницького, працював на меблевій фабриці. Саме в цей період він створив власну родину — важливий і щасливий етап його життя. Згодом молоде подружжя переїхало на Полтавщину, до села Кустолове Новосанжарського району. Там Іван продовжив трудову діяльність в агрофірмі «Чиста криниця», де його цінували за добросовісність та людяність.
У серпні 2025 року Іван Тирпак долучився до лав Збройних Сил України. Свідомо та без вагань він став на оборону рідної землі. Служив кулеметником у стрілецькій роті батальйону територіальної оборони, воював на Харківському напрямку.
21 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Вовчанськ Чугуївського району Харківської області солдат Іван Тирпак отримав поранення, несумісні з життям. Йому було лише 37 років…
Іван був людиною мирної праці — щирою, доброю, спокійною та відповідальною. Він ніколи не уникав роботи, завжди підтримував рідних, друзів і колег. У ньому поєднувалися простота, доброта та внутрішня гідність — риси, які робили його по-справжньому світлою людиною.
Його життя, передчасно обірване війною, — це шлях чесного трудівника, люблячого сім’янина, батька та мужнього захисника України.
Андрій Коваленко народився 12 грудня 1969 року в місті Учали-1 в Башкартостані. У 1972 році його родина переїхала до України, до міста Кропивницького, яке відтоді стало для Андрія справжнім домом — місцем, де він ріс, навчався, працював і прожив своє життя.
У 1987 році Андрій Коваленко закінчив середню школу №19. Працював на підприємстві «Друкмаш», опановуючи перші трудові навички. Пройшов військову строкову службу, після чого повернувся додому та працював разом із батьком на шахті «Інгульська».
Пізніше трудився на різних підприємствах міста та області, зарекомендувавши себе як відповідальний, наполегливий і надійний працівник.
У березні 2023 року Андрій Коваленко у складі Збройних Сил України став на захист рідної землі. Служив водієм-машиністом екскаватора відділення інженерної техніки інженерно-саперної роти. Виконував бойові задачі на Харківському та Сумському напрямках, демонструючи високу дисциплінованість, відповідальність і професійну підготовку. Мав статус учасника бойових дій.
Солдат Андрій Коваленко загинув смертю хоробрих 10 жовтня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоіванівка Курської області.
Він вважався зниклим безвісти, і для рідних почався довгий, виснажливий період очікування, пошуків і надії. Лише в листопаді 2025 року ДНК-експертиза підтвердила загибель Андрія. Йому було 54 роки…
Андрій Миколайович був людиною щирою та відкритою, добрим і чуйним другом, уважним співрозмовником, надійним товаришем. Його внутрішня сила поєднувалася з людяністю та скромністю. Він завжди говорив: «Не можу підвести хлопців, вони мені довіряють». Ці слова найточніше відображають його характер — відповідальний, чесний, відданий обов’язку і людям поруч.
Для рідних, близьких він був незамінним — турботливим і надійним. Вони чекали його, вірили, що Андрій повернеться додому живим, «зі щитом».
Наші захисники і захисниці – мов янголи-охоронці. Вони завжди залишаються поруч — у наших серцях, у наших спогадах, у кожному дні. Вони дарують світло віри, силу духу та приклад безмежної любові до своєї землі.
І доки живе вдячність Героям у наших серцях — житиме Україна.
Схилимо голови й вшануємо пам’ять наших Героїв-захисників хвилиною мовчання.
Слава їм! Вічна і світла шана!