На долю 89-річної великобурлучанки Катерини Миколаївни Капленко випало дві війни і голод

Змалечку у Другу світову перебувала в окупації. В їхній хатині, що тулилася на одній із вулиць Плоского, пів року стояли німецькі солдати. Вона ж разом із сестричкою та мамою ночувала надворі – у ямі-підвалі. На той час їй було не більше семи років, а може й менше – не пам’ятає. Коли окупанти залишили їхню домівку, матуся відразу запропонувала донечкам переночувати в рідних стінах. На ранок жінка вжахнулася – підвал, у якому перебувала з донечками, завалився.

Потім після війни був голод.
– Боже, така змалку бідність! Ні їсти, ні пити не було. Бігаємо босі. Як натрапимо на якесь зерно біля поля, назбираємо. Нас ще й наглядачі проганяли. Мамка нарве насіння з дикого кінського щавлю, намне колосків, що принесемо, надере на мельничку. Щавель окропом обдасть, змішає. Я не їм, плачу, а вона собі плаче, – зі щемом в душі згадує післявоєнне дитинство Катерина Миколаївна.

Батько Микола Андрійович Щербаков у Другу світову воював. У одному з боєзіткнень з нацистською армією ворожа куля зайшла йому в шию. Тільки-но прийшов до тями, поруч почув німецьку мову, а далі – неволя. Звільненого з німецьких таборів солдата «за провину перебування в полоні» радянська влада відправила до Сибіру, намірявши йому з «щедрої руки» 10 років робіт у шахтах. Потерпаючи від голоду, в 1950-му мама Марія Іванівна рушила з донечками до чоловіка. Вперше Катя в тих далеких, холодних, невольницьких краях побачила у магазині макарони, а скуштувавши, все просила маму, щоб постійно їх готувала…

Немає жінці спокою і на схилі літ. Від постійних обстрілів селища російськими військами страх насідає на самотню жінку, як чорний ворон.

Куди хилитися? До кого?

Людмила СКЛЯРОВА