На початку XX століття Україна пережила три Голодомори: 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років.

Голодомор 1932–1933 років — одна з найтрагічніших сторінок української історії, злочин тоталітарного режиму, що став геноцидом проти українського народу. Це був не просто голод, спричинений природними умовами чи неврожаєм. Це була цілеспрямована політика сталінського режиму, яка забрала мільйони життів, зламала родини, знищила культурні традиції та засіяла страх у кожному селі.

Україна, що колись славилася родючими чорноземами та працьовитими хліборобами, у ті роки була перетворена на територію мовчазної смерті. Люди працювали до виснаження, але не мали права на власний хліб. Вилучення зерна, хлібозаготівлі, завищені плани, блокадні списки — усе це мало одну мету: зламати українське селянство, позбавити його сил і можливості опиратися.

Свідчення очевидців змушують стигнути кров у жилах. Села спорожніли, дороги заростали бур’янами, а над землею стояла тиша, яку може породити лише масова трагедія. Люди помирали цілими сім’ями, без могил, без хрестів, без права на голос.

Та попри спробу винищення, український народ вистояв. Пам’ять про Голодомор стала основою національної свідомості, нагадуванням про те, до чого може призвести диктатура та байдужість світу. Сьогодні ми вшановуємо невинних жертв, запалюємо свічки пам’яті, аби світ знав і ніколи не забув правду.
Голодомор — це біль, який не стихає. Це історія, що зобов’язує нас пам’ятати й говорити. Бо правда — це наш обов’язок перед тими, хто не вижив, і перед тими, хто живе сьогодні.