Пишаємося нашими земляками! Менеджер із Самбірщини став сапером у ЗСУ. Історія Віталія Ничая на псевдо “Директор”.

МІСІЯ – ЖИТИ, ПЕРЕМАГАТИ, ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ

Для більшості війна — це кадри з екшн-фільмів, де герой за секунду до вибуху перерізає червоний дріт. Для Віталія Ничая, солдата-сапера, війна — це складна математика виживання, де його досвід управлінця та безмежна любов до родини стали головними інструментами ефективності.
Віталій родом із Самбірського району на Львівщині. До повномасштабного вторгнення він будував кар’єру в приватному та державному секторі. Вища економічна освіта, керівні посади, звичка відповідати за людей. Сьогодні він каже: «Сучасний сапер — це точно не про кіно». Це про здатність перенести холодний розум менеджера у пекло бойових дій.
«Люди — це наш головний план»
В цивільному житті Віталій завжди був тим керівником, який йшов «за людей». Навіть коли зверху тиснули планами чи вимагали звільнень, він відстоював свій колектив. Ця філософія не змінилася і на фронті, але набула значно вищої ціни.
Сьогодні він — сапер групи БпЛА «Вампір». У його руках важкий дрон, що дистанційно мінує підступи до наших позицій. Для Віталія це не просто технологія, це — спосіб зберегти життя.
«Раніше хлопці йшли пішки по 20 кілометрів, несучи на собі міни. Це дні ризику під ворожими очима. Зараз ми робимо це дистанційно. Кожен наш успішний виліт — це виграш в часі та врятовані життя наших бійців. Це і є наша ефективність. Бачити результат своєї роботи для мене — справжнє натхнення».
Він переконаний: на війні перемагає той, хто швидше вчиться. Віталій не дає собі права на професійний застій. Навіть після трьох років служби він стверджує: «Якщо ти думаєш, що знаєш усе — ти вже програв».
«Я не маю права здатися. Я маю жити»
Емоційним стрижнем Віталія є його сім’я. Це не просто «тил», це сенс кожного його подиху. Коли він розповідає про дружину та дітей, голос звучить по-особливому — у ньому і ніжність, і непохитна рішучість.
Віталій пройшов крізь справжнє випробування: острови на Херсонщині, форсування Дніпра у Кринках, запеклі бої на Курщині, Покровський, Куп’янський, Лиманський напрямки. Там, у курських степах, його підрозділ потрапив під страшний обстріл. Друзі гинули на очах, а ті, хто залишився, пораненими годинами переховувалися у вузькій бетонній трубі під шквалом артилерії та дронів.
Саме в такі моменти його раціональність переплітається з емоціями.
«У мене багато контузій, були поранення… Але я точно знаю: я маю жити. Треба жити заради сім’ї. Я мушу дати майбутнє своїм дітям. Тому я не маю права померти, не маю права опустити руки. Ні!» — каже він з тією впевненістю, яка притаманна людям, що усвідомили свою місію.
Для Віталія захист України — це не абстракція. Це цілком конкретний захист його дому. «Ми всі тут тому, що розуміємо: захистити Україну — це зараз і є захистити свою сім’ю. Це єдине ціле».
Між двома світами
Віталій пригадує розповіді прадіда про Другу світову. Тоді це здавалося далеким і незрозумілим. Зараз він сам став частиною історії, яку не хотів би передавати дітям у спадок. «Я не хочу, щоб вони переживали це знову», — зізнається він.
Йому боляче відчувати прірву між фронтом і тими, хто в тилу намагається не помічати війни. «Інколи здається, що ми в різних світах», — тихо каже солдат. Цей біль не перетворюється на образу, він перетворюється на ще більшу зосередженість на роботі.
Віталій Ничай має відзнаки та бойові нагороди: грамота Командування Сил Підтримки, грамота Державної прикордонної служби, відзнака «За зразкову службу» від Міністерства оброни, а також медаль «За військову службу Україні» та «Золотий Хрест».
Попри нагороди та бойовий досвід, Віталій залишається скромним. Він не бачить себе у військовій формі після перемоги. Його мрія — повернутися до мирного творення, до своєї родини. Він — людина, яка взяла до рук зброю лише для того, щоб одного разу назавжди її відкласти.
Сьогодні солдат-сапер Віталій Ничай продовжує свою тиху, професійну і таку важливу роботу. Без зайвого пафосу. Бо знає: за кожним вдалим мінуванням чи скидом з дрона стоїть завтрашній день його дітей.