🇺🇦 Повернення. 1153 дні болю, що обірвалися сльозами радості

Сьогодні, 29 листопада, Крижопільська громада затамувала подих. Селище завмерло в очікуванні дива, в очікуванні нього — свого Героя, воїна із Красносілки, Анатолія Ткачука. Він повертався додому. З полону.

Біля автостанції, не зважаючи на мряку, зібралася тисяча сердець. Діти, мов сонячні промінчики, тримали синьо-жовті прапорці. Учні та вчителі ліцеїв здіймали в похмуре небо жовто-блакитні кульки. Але найщемливіше — це були матері та дружини інших воїнів, які стискали українські стяги, молячись, щоб цей день став початком кінця їхнього очікування. Вони створили живий коридор вдячності та любові по обидва боки вулиці, коридор, по якому мав ступити незламний.

І ось нарешті, у прорізі дверей автобуса з’явився Він. Наш Захисник. Наш Герой. Анатолій.

Сотні людей кинулись у єдиному, невтримному пориві. Це були не просто обійми, це був виплеск стриманого болю, страху і, нарешті, шаленої радості. Кожне обійми, кожен букет квітів, кожна гаряча сльоза — це була німа сповідь громади перед людиною, яка витримала 1153 дні військового пекла.

Секретар селищної ради Ігор Василишин одним із перших привітав воїна і, мов у сакральному ритуалі, огорнув його плечі Прапором України. В натовпі, що немов ріка, вишикувався, аби віддати шану, лунало невпинне: «Дякуємо тобі!» та «Слава Україні!». Хлопці запалили жовті й блакитні вогні, і ці кольори, кольори нашої Незламності, здійнялися у небо, вітаючи повернення.

Спогади про пекло
Зустріч продовжилася на площі біля Центру культури, де 32-річний ветеран спробував поділитися своїм шляхом. Говорив важко, ніби звикав до звуку власного голосу на волі.

Він розповів, що повномасштабне вторгнення зустрів на кордоні з Кримом. У перший же день, 24 лютого 2022 року, на Антонівському мосту, Анатолій отримав важке поранення, прикриваючи комбрига.

«Ми йшли в колоні. Я був останній. Комбриг постукав по плечу: “Працюй зі мною в парі, будемо один одного прикривати”. Позаду мене прилетіла міна, пробила бронежилет, я отримав наскрізне поранення легень. Коли впав, мене ще добив снайпер… влучив у шию».

Далі був майже місяць порятунку і переховування у Херсонській обласній лікарні, місяць, наповнений страхом бути спійманим. Звідти, не до кінця загоєний, він утік. Почалися чотири місяці окупації, де Анатолій із побратимами не здалися, партизанили, передаючи інформацію про ворожі позиції.

У кінці червня вони вирішили прориватися до своїх. Але, на жаль, натрапили на ворожий блокпост. «Нас розділи, побачили мої поранення, і так я потрапив у полон».

І тоді розпочався найстрашніший період: 1153 дні тортур, очікування та незламної віри.

Град сліз лився у натовпі. Кожен відчував цей біль, цей нелюдський шлях від першого бою до неймовірного дива повернення на рідну Крижопільську землю.

Дім, на який чекають
Очільники громади, Ігор Василишин Василишин Ігор та Ганна Мостовик Анюта Мостовик, зустріли його з пишним короваєм — символом достатку і відновлення життя. Разом із секретарем ради воїн поклав квіти до Алеї Пам’яті загиблих Героїв-земляків. Шана тим, хто не повернувся.

І ось, нарешті, після всіх слів, сліз і обіймів, Анатолій сів в автомобіль. Його чекає Красносілка. Його чекають ті, хто жив із болем і надією ці довгі роки: дружина та донька. Попереду — довгий шлях звикання до тиші, до тепла, до життя на волі.

Повернення — це лише початок.