Скромний, спокійний, врівноважений, з мозолястими руками та гарним почуттям гумору, присмаченого самоіронією. Його посмішка випромінює тепло і людяність. Тепло, яке десятиліттями він накопичував під сонцем українських ланів.

Старший солдат Ігор Васильович Шамрей, 51 рік. Командир відділення взводу ремонтну бронетехніки ремонтно-відновлювального батальйону Залізної бригади. Родом з Хмельниччини, з села Зелені Курилівці Новоушицької громади.

На великій війні з перших днів. Доброволець «першої хвилі», хоча не служив в армії, бо має групу інвалідності. 24 лютого 2022 року без повістки прийшов до ТЦК.

«А як інакше? Так і має бути, — спокійно пояснює. — Якщо я непридатний для бойового підрозділу, то можу принести користь в іншому».

Вже 25 лютого долучився до 3 окремої танкової бригади. Досвідченому трактористу, майстру з ремонту сільгосптехніки знайшлася схожа робота: «Готували в Ярмолинцях танки до виїзду на фронт. Щось підказували досвідчені танкісти, щось сам знав. Працювали цілодобово, але справилися», — розповідає Ігор Васильович.

З особливою вдячністю згадує фахівців Львівського бронетанкового заводу. Вони за лічені дні навчили його ремонтувати, знімати, ставити та центрувати танковий двигун у польових умовах.

«Центровка двигуна — дуже складна річ. Але львів’яни поділилися секретом, плюс власний досвід. Щоб довго не пояснювати — центрую за допомогою власних пальців!» — сміється Шамрей.

Ці знання потім стали в нагоді в бойових умовах на Запорізькому напрямку, де працював танковий батальйон бригади.

«Там було дуже гаряче. Нам доводилися витягати з поля бою ушкоджену техніку та ремонтувати її за 5–6 кілометрів від лінії бойового зіткнення, — розповідає Ігор Васильович. — Тож часто прилітало і до нас. Морпіхи, що воювали поруч, дивувалися: мовляв, як ви так працюєте, ви ж не безсмертні…

Але нічого, працювали. Всі розуміли, окупантів треба бити. За один день замінювали на танку двигун. Мотивація була шалена».

Якось приїхало начальство та випадково побачило, як він пальцями центрує танковий двигун. «У них очі на лоба полізли. Принесли обладнання — перевірили. Все як в аптеці!» — сміється майстер.

Потім була Харківщина, більш спокійні умови для ремонтників, хоча роботи менше не стало.

Так, він втомився, як й побратими, що служать не перший рік. Скучив за широкими ланами Хмельниччини, за хліборобством… Але попри виснаження та обмеження за станом здоров’я продовжує добросовісно працювати та ділитися досвідом з новобранцями.

«Одне погано. Зараз в армію приходять люди фактично без мотивації, — не приховує свого жалю. — З цим щось потрібно робити».

Дома старшого солдата Шамрея чекають дружина Людмила та молодший син Павло. Старший син Костянтин, як і батько, – у війську.

#ПростіЛюдиНепростаРобота