Сьогодні Україна зупиняється на мить — так, ніби хоче доторкнутися до тих, хто й досі живе в нашій пам’яті.

Ми згадуємо тих, хто відходив у небуття повільно, тихо… і так самотньо, як ніхто ніколи не мав би йти.

Кажуть, що час лікує.

Але є біль, який не зникає — він просто стає частиною нашої любові до тих, кого ми втратили.

До дітей, що не встигли обійняти життя.

До матерів, що стискали худенькі долоньки й молилися про хліб, як про диво.

До дідусів і бабусь, які берегли у своїй пам’яті кожен голодний день, щоб майбутні покоління ніколи не знали такого пекла.

Тепер ми — їхній голос.

І коли запалюємо свічку, вона світиться не тільки скорботою, а й любов’ю.

Тепло її полум’я ніби тихо шепоче: «Ми пам’ятаємо. Ви не самі».

Нехай сьогодні кожна українська оселя стане на мить світлішою.

Нехай наші серця стануть м’якішими.

І нехай ця пам’ять робить нас сильнішими – з глибокою шаною та любовʼю до свого народу.

Ми памʼятаємо !🕯️