У неї було дванадцятеро дітей і науковий ступінь з інженерії.
А коли вона залишилася без чоловіка, то придумала відро для сміття з педаллю… і змінила те, як працюють наші кухні.

Дехто бачив проблеми.
Вона, Ліліан Моллер Гілбрет, бачила можливості.

Вона народилася 1878 року в Окленді, Каліфорнія, у великій родині. Тиха, дуже здібна, більше закохана в книги й ідеї, ніж у світ світських розмов. Вже з дитинства було видно: вона інша, і дуже обдарована.

Після бездоганного навчання Ліліан довелося буквально переконувати батька дозволити їй вступити до університету — крок, який наприкінці ХІХ століття для жінки вважали зайвим. Але він погодився.

1900 року вона закінчила Каліфорнійський університет у Берклі і стала першою жінкою, якій дозволили виголосити промову на випуску. Потім здобула магістерський ступінь, а згодом — за підтримки свого майбутнього чоловіка — вирішила отримати докторський ступінь з психології.

У 1904 році Ліліан вийшла заміж за Френка Гілбрета — підприємця-самоучку і новатора у сфері виробничої ефективності. Разом вони стали однією з найвпливовіших інтелектуальних пар XX століття.

Удвох вони створили новий напрям досліджень “часу та руху”. Френк знімав роботу працівників і вимірював кожен рух секундоміром. Ліліан же аналізувала те, що не видно цифрами:
чи зручно працювати людині, чи вона виснажена, як зробити процес гідним і безпечним. Для неї ефективність не означала поспіх — вона означала турботу.

Їхнє ім’я ставало дедалі більш відомим. Разом вони консультували фабрики, лікарні, офіси, писали книги, виступали… і водночас виховували дванадцятьох дітей. Дім був повний любові, метушні та маленьких щоденних експериментів. Пізніше двоє їхніх дітей опишуть це у знаменитій книзі “Чудова дюжина”.

А потім настав 1924 рік. Френка не стало раптово — серце. Ліліан було 46 років. У домі залишалося одинадцятеро дітей — від першокласника до юнака.
За одну ніч вона втратила чоловіка, партнера, спільну справу… і майже всі доходи. Компанії розривали контракти. Ніхто не хотів працювати з жінкою, хоч би якими були її знання.

Перед нею стояло два шляхи: здатися або почати з нуля.
Вона вибрала другий.

Якщо велика індустрія не хотіла бачити її фах, вона застосувала свої здібності там, де суспільство хоч якось приймало роботу жінки: у сфері дому.

Ліліан почала вивчати кухні. Тисячі кухонь. Спостерігала за жінками, які працювали на них щодня. І помітила очевидне: кухні проєктували чоловіки, які ніколи на них не готували.

Вона це змінила.

Вигадала кухню у формі літери L, скоротивши кількість зайвих кроків між раковиною, плитою й холодильником. Переглянула висоту робочих поверхонь, аби берегти спину. Удосконалила техніку, інструменти. Придумала полиці у дверцятах холодильника.

А потім створила те, чим ми користуємося досі: відро для сміття з педаллю. Ніяких рук. Чисто, зручно, безпечно.

У 1929 році вона представила в Нью-Йорку “Практичну кухню”, яка стала зразком сучасної.

Кар’єра Ліліан знову набрала висоту. Вона консультувала General Electric, Macy’s, Johnson & Johnson. Працювала з урядом. У 1935 році стала першою жінкою-професоркою інженерії в університеті Пердью. Працювала до глибокої старості.

Вона створювала кухні для людей з обмеженими можливостями. Викладала в МІТ. Виховувала покоління інженерів. Отримала десятки нагород і стала першою жінкою в Національній інженерній академії США.

Її називали “матір’ю сучасного менеджменту” та “генієм у мистецтві жити”.

Коли Ліліан не стало у віці 93 років, вона вже побачила, як жінки здобувають освіту, професії, свободу вибору. Побачила, як її ідеї стають нормою.

І найголовніше: кожного разу, коли ти відкриваєш дверцята холодильника, натискаєш ногою педаль сміттєвого відра чи працюєш на зручній кухні — ти користуєшся її винаходами.

Ліліан Моллер Гілбрет мала дванадцять дітей, науковий ступінь і величезний талант.
Вона не приймала думку, що дім не вартий інженерії.
Не приймала, що жінка має обмеження.
Не приймала, що ефективність суперечить людяності.

Вона бачила можливості — і втілювала їх у життя.