Шановна громадо!
Завтра, 28-го січня, проводимо останнім земним шляхом нашого Героя-рятувальника, Олександра Питайчука!

10.30 -11.00 – формування супровідної колони на повороті зі Старообухівської траси в бік с. Плюти.

Рух колони за маршрутом: с. Плюти – м. Українка – с. Трипілля, Храм Пресвятої Богородиці (вул. Шевченка, 60-В).

11.30 – заупокійна служба.
12.20 – цивільна церемонія прощання та поховання на території кладовища с. Трипілля (поблизу храму, «Алея Слави»).

«Герої без зброї» теж гинуть…
Олександр Питайчук виріс у місті Українка — там, де проходить дитинство, формується характер і закладається шлях людини. Він навчався в Академічному ліцеї №1, а після уроків поспішав до клубу спортивного бального танцю «Едельвейс». Саме там, ще з дитячих років, у ньому гартувалися сила, витривалість, дисципліна й відповідальність — якості, що згодом стали рятівними для країни.

У юності Сашко був простим хлопцем: бігав на риболовлю, міг бешкетувати, сміявся від душі. Для друзів він завжди був «Санькою» — світлим, добрим, відкритим, тим, хто ніколи не проходив повз чужу біду. З роками ця щирість переросла у поклик — бути там, де найважче, і допомагати тим, хто цього потребує найбільше.

На початку повномасштабного вторгнення Україна побачила справжніх своїх синів. Одні взяли до рук зброю, інші — простягнули руки допомоги. Олександр обрав шлях рятувальника. Побачивши оголошення про вакансії, без вагань повідомив дружині про своє рішення, адже давно мріяв про цю професію, та й не міг залишатися осторонь у час, коли країна потребувала кожного, хто здатен тримати небо.

Він ішов туди, де палав вогонь і стояла тиша після вибухів. Де бетонні плити здавлювали повітря, а попіл осідав на плечі. За його спиною залишалися десятки і сотні врятованих домівок, у які після кожного обстрілу знову поверталися світло й тепло. У які знову поверталося життя.

Олександр мав нагороди й відзнаки, але ніколи не надавав їм значення. Він працював не за медалі — так завжди й говорив своїм рідним. Для нього ця справа була не просто роботою, а другим домом і сенсом.

У розпал війни у Сашка народилася донечка — маленька Варвара, його тиха радість і найбільша любов. Дружина згадує: щоразу після виїздів він, перш за все, біг додому, щоб обійняти свою крихітку.
«Іноді було важко, іноді дуже. Але він завжди знаходив спосіб подарувати донечці усмішку. Здавалося, що весь його світ обертався навколо неї», — пригадує дружина Катерина.

На запитання, яким був Олександр, вона відповідає коротко і без сумнівів: «Найкращим».

Дружина Олександра згадує перший серйозний виїзд рятувальника: він припав на 18 січня 2023 року — трагедію в Броварах, коли гелікоптер упав біля дитячого садка, забравши життя 14 людей. “Того дня він хвилювався не за себе. Найбільше боявся побачити загибель дітей”…

Після нетривалих вдпочинків між виїздами, він знову і знову йшов туди, де небезпека дихала поруч. Завжди уважний, зібраний, обережний — перевіряв кожен трос, кожен елемент спорядження, ніби відчував відповідальність за кожну мить.
Та 25 січня випадок долі виявився сильнішим, за троси…

Під час виконання аварійно-рятувальних робіт на об’єкті енергетики Олександр зірвався з 20-метрової висоти. Він загинув на очах у побратимів — виконуючи свій обов’язок до останнього подиху.

Олександр працював і віддав життя, щоб у наших домівках було світло. Щоб у вікнах знову спалахували лампи. Щоб туди поверталося знову і знову життя. Щоб стояла країна, будь-що!

Олександру Питайчуку навіки 31…
Пам’ятаємо ціну світла.
Пам’ятаємо Героя.
Вічна пам’ять, слава, честь!

Фото: Edward Matthews / Instagram