У Ланчинській міській бібліотеці для дорослих, 1 грудня сталося справжнє диво — вечорниці, які з’єднали два покоління, два світи, дві епохи. Тут ожила давня українська хата, а разом із нею — пісня, традиція, гумор і душа нашого народу.

З перших хвилин свято обгорнуло теплом: рушники на стінах, ткані килими, старовинний посуд, запах пампушок нагадували, що українська культура — жива, щира, рідна.

Старші жінки, немов справжні берегині роду, показали молоді, як жили наші бабусі й прабабусі:

вони лущили квасолю й кукурудзу, тихенько наспівували стародавніх пісень, ділилися спогадами про вечорниці своєї юності, про перші залицяння, про жарти, про ворожіння, що колись змушували щеміти серця дівчат.

Та ось на сцену виходить молодь — весела, креативна, смілива.

Вони показали, як виглядають вечорниці сьогодні: з гумором, жартами про інтернет, світло й гаджети, але з тією ж щирістю і любов’ю до української традиції, що й колись.

Сценки були дотепні, живі, справжні — зал вибухав сміхом, а старше покоління з цікавістю й теплом спостерігало, як молодь по-своєму продовжує давню спадщину.

Пошук суджених у чоботах, загадкова скринька долі — молодь так емоційно й артистично відтворила ворожіння, що атмосфера стала особливою: по-домашньому веселою і магічною водночас.

У залі лунали жарти, вигуки, сміх — саме той, який завжди супроводжував справжні українські вечорниці.

Таке свято не могло б відбутися без тих, хто вклав у нього душу.

Учні 9-Б класу Ланчинський ліцей Ланчинської селищної ради — ви подарували присутнім море емоцій, сміху і світла. Ваша гра, ваші голоси, ваша молодість і щирість зробили вечорниці по-справжньому живими.

Особлива вдячність організатору заходу, класному керівникові Марія Мельничук-Іваночко — за творчість, любов до традицій, за співпрацю поколінь і за те, що серцем і душею згуртувала дітей на таке тепле свято.

Найщиріші слова подяки працівникам бібліотеки

Любові Дутчак та Марії Попович,

які не просто зустріли всіх гостей — вони створили атмосферу домашньої хати, де панує гостинність, теплота й український дух.

Ці вечорниці стали нагадуванням:

культура живе доти, доки її передають від серця до серця, від бабусі — до онуки, від учителя — до учня, від минулого — до сьогодення.

На цих вечорницях ми не просто веселилися —

ми зшивали ниточки поколінь, відчуваючи себе однією великою українською родиною.