Нова книжка Артура Дроня продовжує низку видань від сучасних письменників-воїнів, які боронять Україну. Ця книга є цінним доповненням до вже відомих робіт, таких як “Точка нуль” і “Гра в перевдягання” Артема Чеха та “Битися не можна відступити” Павла “Паштета” Белянського.

У цій рецензії Наталія Колегіна детально розкриє зміст книги, основні теми, важливість її прочитання та зв’язок з постаттю Гемінґвея.

Одна книжка – безліч досвідів

“Гемінґвей нічого не знає” – це третя книга ветерана війни Артура Дроня, якому 24 роки, і його перша прозова робота. Після успішних поетичних збірок, Дронь звертається до прози, обираючи формат есею, доповнений спогадами, снами та текстами, що нагадують оповідання. Однак, автор не позиціонує себе як оповідача, а радше як носія безцінного воєнного досвіду. Його досвід охоплює службу на фронті, життя піхотинця, ролі сина та старшого брата у великій галицькій родині, а також досвід чоловіка, який знайшов глибоке кохання під час війни.

Дронь також виступає свідком різноманітних досвідів інших людей на війні, намагаючись зафіксувати та передати їх через лаконічні, влучні речення, позбавлені зайвих описів чи метафор. Його стиль дозволяє передати суть без прикрас, зберігаючи ясність і глибину.

Серед героїв книги – люди, з якими автор зустрівся на війні, близькі йому особистості, чия присутність важлива. Це його побратими, товариші, мешканці прифронтових територій та люди з найближчого оточення.

Окремий текст “Валя і Толік” присвячений зворушливій історії Валі із Зарічного на Донеччині. Ця жінка надала Дроню та його побратимам прихисток у своєму домі, забезпечуючи їх теплом та затишком протягом зими. Її історія – це розповідь про велике кохання, що витримало випробування часом, і про маленькі дива, які трапляються навіть у найтемніші часи. Дронь зазначає: “Вони – герої книжки, яку я ніколи не напишу”. Це нагадує про безліч недописаних історій, які несуть у собі людські долі.

Книга також включає розповіді про досвід полону, поранення, втрати на полі бою та значні здобутки, як-от історія про народження глибокого кохання в умовах війни.

Дронь, Гемінґвей та інші

У часи війни ми часто шукаємо відповіді на питання про її природу та вплив на людські життя. Багато хто звертається до літератури, шукаючи розуміння та настанови. Артур Дронь також досліджує цю тему, розмірковуючи про те, як сучасна література може відобразити реалії війни.

У юності Ернест Гемінґвей був для Дроня взірцем письменника, що описував війну. Проте, особистий досвід показав, наскільки реальна війна відрізняється від її літературних образів. Дронь вважає, що найслабший твір Гемінґвея – “По кому подзвін”, а найкращий – “Фієста. І сонце сходить”, адже він зосереджується на “слідах війни” на людях, а не на описах бойових дій.

Дронь застерігає від надмірного порівняння сучасної війни з досвідом, описаним Ремарком, Гемінґвеєм чи Гашеком. Він стверджує: “…вершинна література про війну нічого нам насправді не здатна сказати про війну, в якій ми живемо і помираємо. Війну, яку вони не засвідчили”. Саме тому його книга має назву “Гемінґвей нічого не знає” – він не знає про російсько-українську війну. Дронь ставить питання про те, яка література може адекватно відобразити нашу боротьбу за виживання. Книги про світові війни минулого століття не підходять. Необхідна нова, антивоєнна, але не антимілітарна література, яка покаже світові, чому українці змушені були взяти до рук зброю.

Дронь пропонує звертатися до української класики, яка надає сили та підтримки. Він цитує:

“Ми ніколи не були самі у важкі часи, бо наша культура також є в рюкзаках. З нами Євген Плужник, у смутку й скорботі за вбитими. Василь Стус вболіває за нашу непокору й твердість чи то в окопі, чи в полоні, а чи в укритті під час тривоги. Франко нагадує про неохопний обсяг праці й нескінченність боротьби. З нами Хвильовий, і Сосюра, і Олесь, і Теліга, і Леся, і Котляревський, і Сковорода, і Чубай, і Вінграновський, і письменники на еміграції, і ті, яких ми ставимо в канон літератури, і ті, до яких у нас багато питань, і розстріляні, і залякані, і не зламані, і щасливі, і знедолені, і мертві, і живі, і перероджені в наступних поколіннях, і Шевченко. Завжди, міцно і постійно – Шевченко. Мегауспішний колишній раб Шевченко. Який нікуди не зникає. Який присутній тут вже двісті років”, – пише Артур Дронь.

Що важливо на війні

У своїй новій книзі Артур Дронь підкреслює важливість визнання присутності, що свідчить про цінність життя тих, хто захищає державу, і тих, хто загинув. Це підтверджує значущість кожного, хто опинився на війні – чи то свідомо, чи за обставинами. Повернення тіл загиблих близьким – це акт справедливості, можливість вшанувати пам’ять загиблих.

“Війна щодня намагається довести, що тіло — ніщо. Люди втрачають кінцівки, із тіл вмить вилітає життя, тіла стають немічними й бездиханними. Тож ми перемагаємо війну щоразу, коли повертаємо тілові його важливість та унікальність. Коли загиблого героя привозять додому. Коли над тілом плаче рідня. Коли його з почестями хоронять”, – наголошує Дронь.

Письменник переосмислює вислів “Герої не вмирають”, пропонуючи “Героїв не міняють”. Це стосується важливої теми ротації та відпочинку військових, а також демобілізації. У своєму есеї Дронь гостро іронізує над суспільними настроями, зокрема ухилянством, що шкодить українським військовим.

Дронь закликає до спільної відповідальності у воєнний час, стверджуючи: “Шлях виживання такий – один стримує вбивць, інший відпочиває, а потім міняємось”. Це підкреслює, що герої не повинні вмирати, і цього можна уникнути через взаємопідтримку.

Артур Дронь, як віруюча людина, багато розмірковує про Бога та віру під час війни. Він говорить про самотність людини перед викликами життя: “інколи таке враження, наче Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду”. Війна посилює екзистенційну загрозу, але Дронь шукає розуміння Божого Промислу.

Він напівіронічно зазначає: “знову й знову залазити в окопи, мерзнути і пильнувати ворога – це така Служба Божа, якої не зустріти в жодному храмі”. Віра на війні може бути різною: віра у Бога, або переконання у власній силі та жазі до життя.

Особливе місце у творах Дроня посідають діти, які є головною причиною повернення на війну: “Добровільне повернення на війну неможливо пояснити. Хіба подивитися на дитину”. Він пише про дітей з особливим трепетом, прагнучи їх захистити. Частина коштів від продажу його поетичної збірки “Тут були ми” спрямовується до благодійного фонду “Голоси дітей”.

***

Дронь боїться втратити близькість з родиною, але війна неминуче залишає слід. Однак, навіть переживши біль втрат, він знайшов у собі силу для кохання.

“Гемінґвей нічого не знає” – це життєствердна книга, яка глибоко передає досвід війни, від горя втрат до радості перемог. Вона зворушує щирими історіями, нагадує про загиблих та дарує надію на щасливе майбутнє.