Бабин Яр: Вічна пам’ять на тлі трагічної історії

Шість ключових фактів про трагедію Бабиного Яру, які мусимо пам’ятати:

З чого все починалося
27-28 вересня 1941 року, на вулицях Києва з’явилися моторошні оголошення. Вони вимагали від усіх євреїв міста та околиць з’явитися 29 вересня о 8-й ранку на перехресті вулиць Мельникова та Дегтярівської. Людей зобов’язали взяти з собою документи, гроші, цінності та теплий одяг. В оголошенні чітко зазначалося: «Хто з євреїв не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний». Це був початок одного з найстрашніших злочинів нацизму.

Перший розстріл
Перший масовий розстріл у Бабиному Яру стався 27 вересня 1941 року. Тоді було вбито 752 пацієнтів психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, розташованої неподалік. Точне місце цього першого вбивства досі залишається невідомим, але воно стало передвісником жахіть, що мали розгорнутися.

Тривалість терору
Масові розстріли у Бабиному Яру тривали п’ять днів, з 29 вересня по 3 жовтня 1941 року. Однак, протягом наступних двох років нацистської окупації, це місце перетворилося на цвинтар для інших жертв гітлерівського терору: українських націоналістів, ромів та радянських військовополонених. Загалом, з понад 100 000 людей, засуджених до смерті в Бабиному Яру, лише близько 29 осіб змогли дивом вижити, переживши цей пекло.

Швидкість вбивства
Згідно з німецькими документами, за перші два дні масових розстрілів було вбито 33 тисячі євреїв. Їх гнали у так званий «коридор» шириною близько 3 метрів, оточений німцями, які стояли впритул, озброєні палицями, кийками та собаками. Багато євреїв намагалися уникнути призову, ховалися від окупантів. Проте на початку жовтня нацисти провели масові облави, виявляючи і вивозячи до Бабиного Яру для розстрілу тих, хто ховався.

Віковий розподіл жертв
Жертвами Бабиного Яру ставали люди різного віку: від двотижневих немовлят до 103-річних старців. Багато дітей та малолітніх були вбиті безжально, а деякі гинули під вагою падаючих тіл. Це свідчить про повну відсутність людяності з боку нацистів.

Нащадок Гітлера продовжував вбивати у Бабиному Яру
1 березня 2022 року, приблизно о 17:10, ракета, спрямована на телевізійну вежу в Києві, влучила у територію Бабиного Яру. Внаслідок цього обстрілу загинули 5 мирних киян, які йшли тротуаром неподалік, ще п’ятеро отримали поранення. Цей акт агресії, що стався через десятиліття, символічно продовжує трагічну історію цього місця. Згідно з Талмудом, осквернення кісток вважається формою вбивства, що підкреслює глибину наруги.

Шість історій жертв та тих, хто вижив:

Георгій та Розалія Бріф. Затягнуло у коридор смерті
Георгій, німець за походженням, викладав у Київській політехніці, а його дружина Розалія мала єврейське коріння. Востаннє їх бачили разом на перехресті вулиць Мельникова та Пугачова. Свідки згадували, як високий інтелігентний чоловік, обіймаючи молоду дружину, дійшов до ланцюга з поліцаїв і лише тоді усвідомив усю приреченість свого становища: «Це не німці! Я – німець!». Їх затягнули у коридор смерті, і більше їх ніхто не бачив.

4-річний Цезар Кац. Врятував паспорт няні
«Наша няня була неграмотна. Вона не знала, що таке Бабин Яр, чому мене туди ведуть. Зібрала речі, щось поїсти, і ми пішли. На Хрещатику було багато людей. Я просив купити мені прапорці й кульку. Був гарний настрій, я балансував на рейках. Дійшли до Лук’янівського ринку, там стояли поліцаї і гестапівці з собаками. Нас били прикладами, підганяли. Ми з нянею впали прямо на загородження, розбилися до крові, у мене досі шрам. Люди йшли через нас, наступали. Напевно, в цей момент у когось з оточення серце тьохнуло – мене підняли за комір, у няні був паспорт, вони побачили, що вона українка, і виштовхали нас. Ми сховалися в підворітті. Два тижні ми з нянею ходили по місту, ночували в руїнах, просили їсти. Хтось давав хліба, хтось картоплі. Якось няні сказали: «Що ти ходиш з єврейською дитиною, його ж уб’ють і тебе вб’ють». Вона вирішила віддати мене до притулку для бездомних дітей на Печерську. Написала записку «Вася Фомін», поклала в кишеню і залишила мене перед будинком. Мене побачив двірник і повів всередину. Так я зустрівся з лікарем Ніною Микитівною Гудковою, яка опікувалася 70 сиротами. Вона відразу зрозуміла, що я єврейська дитина – у мене були кучері. Мене обстригли. У притулку не було поставок, діти 1-1,5 років вмирали від голоду. Ми, старші, якось вижили».

Діна Пронічева. Вижила, прикидаючись мертвою
Наприкінці дня до групи Діни підійшов німецький офіцер. На його питання поліцейські відповіли, що вони проводжаючі, потрапили сюди випадково і їх слід звільнити. Проте офіцер наказав розстріляти і їх, адже вони бачили все, що відбувалося. Їх підвели до виступу над урвищем і почали розстрілювати. Коли черга наблизилася до Діни, вона кинулася у яр, падаючи на трупи людей. Серед жертв були стогін, ворушіння, поранені. Яром ходили ті, хто мав дострілювати поранених. Хтось наступив на Діну ногою, але вона витримала біль, не показуючи, що жива. Гектомбу почали присипати ґрунтом. Діна почала задихатися, відгрібаючи пісок рукою. На поверхню вона вибралася вночі. У ярі вона зустріла хлопчика на ім’я Мотя, якого батько накрив своїм тілом під час розстрілу.

Сергій Таужнянський. Хрестик врятував життя
Сергія на розстріл вела мама. Вона попросила у якоїсь жінки хрестик і одягла його на сина. Коли підійшли до яру, мама сказала: «Біжи». Сергій вибрав, напевно, найлюдянішого офіцера, кинувся до нього і почав пояснювати, що він українець, доказ – хрестик. Офіцер змусив дитину збирати гроші, які євреї розкидали по яру, розуміючи, що вони вже не знадобляться. Увечері той же офіцер привіз дитину до міста і відпустив.

Валентин Бубнов. Смерть мами
«…У дворі нашого будинку зібралися всі сусіди-євреї, щоб виконати наказ коменданта Києва. Батьки стояли, притулившись один до одного, і плакали. Ридала і няня Маруся. Мені пояснили, що мама їде до бабусі з дідусем в Новоград-Волинський і скоро повернеться. Я намагався вкласти в мамин валізу своє іграшкову рушницю, сподіваючись, що мама візьме мене з собою. Мама підійшла до мене, широко розвела руки і до болю стиснула мене. Я відчував її переривчастий подих – це був якийсь хрип або навіть крик відчаю. У мене закрутилася голова. Мама з татом через хвилину пішли, а я залишився стояти, як укопаний, не розуміючи того, що відбувається. Батько повернувся пізно ввечері. Був він змарнілим, постарілим і якимось безпорадним. Я чув, що сталося щось жахливе і непоправне. Так закінчилося моє дитинство…».

Раїса Дашкевич. Прийшла в себе з померлою дитиною на руках
«… Я, як і всі матері, тримала на руках свого синочка. Потім, видно, впала, втративши свідомість, і не пам’ятала нічого. Багато разів приходила в себе, відчувала, що жива: чула гавкіт собак, ніч, відчувала холодне тільце своєї дитини піді мною і тяжкість трупів на мені і знову впадала в безпам’ятство. Сильний озноб і страшний біль у голові та в усьому тілі змусили мене поворухнутися, і я стала вибиратися нагору. Моїм щастям було, що не дуже крутим виявився з цього боку яр. Чіпляючись за чагарники, траву, я якось виповзла. Добралася до будиночка, постукала, на порозі побачила стареньку, перелякану моїм виглядом, і знову втратила свідомість …».

Ці люди пережили пекло на землі. Розпачливе ридання, крики поліцаїв, благання про допомогу, прокляття катам і молитви заглушувалися веселими мелодіями вальсів з гучномовців і гуркотом літака, який безперервно літав над яром. Хоча більшості героїв цих історій вдалося вижити, статистика свідчить, що таких було не більше кількох десятків. Протягом багатьох років ці люди приховували своє походження та переховувалися як від нацистів, так і від радянської влади.

Нацистська операція у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року стала однією з наймасштабніших каральних акцій Другої світової війни. Більшість населених пунктів України мають свої «бабині яри» – місця нацистських розстрілів євреїв та інших жертв. Після війни радянський режим замовчував або спотворював пам’ять про жертв, намагався зруйнувати сам яр та навколишні кладовища. Проте, Бабин Яр залишався застереженням про небезпеку ненависті, расизму, міжнаціональної ворожнечі, переслідування та знищення людей за етнічною, політичною, релігійною чи іншими ознаками. Після осмислення жахів Голокосту світова спільнота прийняла позицію «ніколи знову», проте геноциди трапляються дотепер. Сьогодні в Україні триває війна. Рашисти використовують нацистську риторику, заявляючи про «розв’язання українського питання», подібно до гітлерівського «розв’язання єврейського питання». Російський так званий «антифашизм» став головною загрозою для євреїв у сучасній Україні та призвів до наруги над пам’яттю про Голокост: російські війська обстрілюють єврейські цвинтарі, синагоги, навіть Бабин Яр. Ми бачимо жорстокі масові вбивства рашистами чоловіків, жінок, дітей, літніх людей, катування – фізичні та моральні, зґвалтування. Навіть трапляються спроби спалити тіла для приховування злочинів, як це робили нацисти. Відомості з Бучі, Ізюма, Маріуполя та інших українських міст жахають цивілізований світ. Мир, безпека та рівновага в Європі та світі можливі лише після перемоги України та належного покарання всіх злочинців.